Читати книгу - "Волинь"

Ще поки був здоровим, він ніколи не був самий, але тепер хлопцям з ним нецікаво та й йому нецікаво з ними. Після минулої зими якась нова сила найшла на нього. Якісь дивні, незбагнуті думи з'явилися в його голові. Він полюбив самотність, йому закортіло пізнати багато дечого такого, про що до цього часу ніколи не думав.

Ось, наприклад, той сад, що розлігся по схилі яру на сонці, що про нього Володько стільки чув від батька, бо ж то батькові руки його посадили.

— А чи знаєте, — казав, бувало, батько, — що на цьому місці одні дички, та кислиці, та кущі тернини росли…

До цього часу Володько не зважав на такі слова, але тепер ось він починає все то розуміти і з великою приємністю дивиться згори на ті дерева, що одно за одним, ніби по шнурі, біжать в долину ген аж до тієї стежки над лугом. І для чого тато все то роблять? І навіщо вони все то кидають? І чому знов роблять?

Гарно провів Володько цей день, хоча весь час був самий, бо навіть Хведот десь там з дітьми гасає, але час тікає, сонце похилилось отуди над Середівські садки, з другого боку, десь з того зеленого моря, що зветься Балабівськими садами, вирвались звуки бубна, що лунко й лоскотливе розсипались яром і диви он стежками, через перелази вже мигають поміж деревами барвисті спідниці дівчат, що спішать на заклик бубна. А за ними он і гурт парубків бозна-звідки вирвався і їх регіт ніби відповідає бубнові: йдемо! Зараз будемо!

Там у садах, у клуні, на току танець буде, і все довкруги про це знає.

— Волооодьку! — чує Володько згори голос дядькового Василя.

— А чогооо! — відповідає він знизу.

— А ходи до хааати! — котиться вниз луною.

— Я не хооочу! — відповідає друга луна.

— Ходи, ходи! Щось дістанеш!

Володько, хоч-не-хоч, а мусить йти. Гостей було багато, з'їхалася вся рідня і дядькова, і дядинина, зо всіх кінців великого Дерманя і навіть з чужих сіл. Дядько Омелько прибув зі свого Білашева, Володькова хрещена мати Домаха з Півча. Усі напідпитку, всі веселі, повний двір гамору.

Матвій збирається від'їжджати, його задержують, ще рано, а тут ще й не вечеряли, але Матвій на це не зважає, а найпаче Настя, що і хотіла б ще в гостях побути, але ж «там у мене, знаєте, і худібка, і свині, і кури, і все то так на Божу волю залишене»… Ні, ні. Треба їхати. Довге обіймання та цілування, і Матвіїв віз викочується з дядькової брами в дорогу.

Ще день, ще два — і по святі, незабаром навинулись і будні. Літо видалось гарне, але ж воно і вимогливе. «В поті лиця твого будеш ти їсти хліб свій» — каже Святе письмо, і є то чиста правда. Ціла Матвієва родина по саму шию в роботі. Сам Матвій знайшов для себе нову каторгу; десь там на Валах у нього та десятина поля і частина його каменем та шанцями та хтозна-якою повітрою завалена, бозна-що там було, кажуть, якась фортеця чи щось таке, і Матвієві вже давно кортить все то на поле родюче обернути, і от він щодня туди ходить, весь день там копає, та носить, та рівняє, а ввечері приходить і ледве його пізнати, такий замучений. Настя казала:

— Цілі віки лежало, а він прийшов і хоче землю перевернути!

Так. У Матвія і камінь мусить родити і «пользу» давати.

Настя має також повні-повнісінькі руки роботи, отой город, ті грядки, все то росте, буяє, бур'яни такі поймають усе дочиста, що страх один. А там далі на новині те просо і та пшениця, і все то заростає осотом та будяччям, що й посіву не видно. На все рук, рук і рук треба, а Настя має їх лише двоє.

Василь знов гонить товар пасти, як тільки скінчилась школа, одразу знов на пастуха обернувся. Пасе там ген на Мартиновій долині з хлопчиськами дерманськими, на сопілці трундикає, в карти ляпає, гасає, чуда вичворяє. В обід прижене, і що вб'єш, то й в'їдеш, нізащо не хоче хлопчисько помогти щось на господарці.

І Володько тепер не дармує, ще не ходить гаразд, ще лиш, як каже мати, «совається», але вже мусить за няньку бути, Хведотиська глядіти, і є то для нього справжньою карою Божою, ліпше заставили б його гори вернути, ніж пильнувати ту дитину. За зиму та за весну з нього щось таке виросло, що батьки з дива вийти не можуть.

— З тієї дитини якийсь кат, чи хтозна-що вийде. Все він б'є, все нищить, — скаржиться мати. На городі зовсім молоденьку моркву позполював, на півонії всі бульбашки позривав, а це ось, на саму Трійцю, всі качата перебив, було їх семеро і всі до одного понищив. Настя аж руки заламала, як побачила, привела за вухо бахура, показує на мертві качата і питає:

— Хто то зробив?

— Я, — відповідає той спокійно.

— І навіщо ти зробив? — тормосить його за рукав.

— Так, — відповідає так само.

І говори з таким. Лясь, лясь по задку, той у плач, але що то помагає. Десь за пару днів лобур наглядів малого, зацяпаного півника, що його чомусь курчата не приймали до гурту, почав гонити довкруг хати і так довго гонив, поки те сотворіння впало мертвим.

— То я тебе, шмаркачу ти, роздеру! — трясе його за рукав мати. — Та я тебе розтрясу! — кричить вона. Але тому хоч би що.

— Догляду до нього треба, — скаржиться Настя, і ця конечність падає якраз на Володька.

Господи, що це за муки для Володька! Хведот ані хвилини не посидить на місці, все він кудись преться. То був ще тут, а то диви вже он там. Володько щось там одвинувся, коли чує, а за клунею на дорозі якісь крики. Скаче на тих своїх милицях туди і бачить: його Хведот сидить серед дороги, бавиться пісочком, а перед ним стоїть шість підвід лебедських.

— Гей, ти там, малий! З дороги! — гукають дядьки, але тому малому гей би що! Володько до нього, намагається його підняти, немає сили, кричить, свариться. А малий, замість зійти на бік, вереск страшний підняв, б'ється з Володьком, ногами пацає, не дається, і дядьки мусіли їх обох об'їхати боком, зачепивши колесом Григорчуків овес, і коли ті поїхали, тоді тільки хлопчисько посунувся на подвір'я, грізно шморгаючи замурзаним носом.

А дещо пізніше, не встиг Володько піти води напитися, як Хведот знов зник. Володько