Читати книгу - "Гобіт, або Туди і звідти"

Деякі пісні були старі, а деякі зовсім нові — й у них самовпевнено оповідалося про близьку загибель дракона та про човни з коштовними дарунками, які прибудуть рікою до Озерного Міста. Натхненником цих останніх пісень значною мірою був сам Правитель, і ґномам вони не надто сподобались, але наразі прибульці жили в розкошах і дуже швидко знову погладшали та зміцніли. Власне, за тиждень вони цілком відновили сили і повбиралися кожен у шати свого кольору; бороди їхні були розчесані та доглянуті, хода — поважна. Торін виглядав і ступав так, ніби його королівство вже відвойовано, а Смоґа покришено на локшину.

Відтоді, як він і передбачав, приязнь ґномів до маленького гобіта зростала з кожним днем. Ніхто вже не стогнав і не бурчав. Вони пили за його здоров’я, поплескували по спині й метушливо упадали біля нього, що було саме доречно, бо настрій у нього був не дуже веселий. Він не міг забути зловісного вигляду Гори і відігнати від себе думки про дракона, а крім того, жахливо застудився. Три дні він чхав і кахикав, не годен був вийти надвір, і навіть після того всі його бенкетні промови зводилися до «белике бам збазибі».

Тим часом Лісові ельфи припливли зі своїми вантажами назад, і в королівському палаці зчинився великий переполох. Не знаю, що трапилося з начальником варти і з мажордомом. Звісно, ґноми в місті Озерному й слова не зронили про ключі та діжки, а Більбо мав обережність не робитися невидимим. Однак смію припустити, що ельфи про дещо здогадувалися, хоча, безперечно, пан Торбин залишився для них маленькою загадкою. Ну та принаймні Король ельфів знав тепер мету ґномівської виправи — чи думав, що знає, — і казав сам до себе:

— Добре-добре! Ще побачимо! Жодного скарбу не провезти через Морок-ліс без мого дозволу. Та гадаю, що вони погано закінчать, — і так їм і треба! — Він анітрохи не вірив, що ґномам до снаги здолати в бою такого дракона, як Смоґ, і мав велику підозру, що вони спробують здійснити пограбування чи щось подібне, — а це свідчить, що він був мудрий ельф — мудріший за озерних людей, хоч і не зовсім мав рацію, як ми побачимо наприкінці. Він заслав шпигунів на узбережжя озера та якомога далі на північ у бік Гори і став чекати.

Під кінець другого тижня Торін почав думати про дальшу путь. Доки ентузіазм городян не вщух, легко було отримати допомогу. Нічого зволікати і дозволяти їм розхолодитися. Тож він завів розмову з Правителем та його радниками і сповістив їх, що невдовзі разом зі своїми супутниками мусить вирушати до Гори.

Спершу Правитель здивувався і трохи перелякався, а потім почав ламати голову: а що, коли Торін, зрештою, і справді нащадок старих королів? Він не припускав, що ґноми таки наважаться наблизитися до Смоґа, а був певен, що вони шахраї, котрих рано чи пізно викриють і завернуть назад. Але він помилявся. Торін, звісно, таки був онуком Короля під Горою, — і де це бачено, щоб ґном не наважився помститися за себе і відібрати назад своє майно!

Утім, Правитель зовсім не шкодував, що вони йдуть. Їхнє утримання коштувало йому дорого, та й відколи вони прибули до міста, життя перетворилося на суцільне свято і справи занепали. «Нехай собі йдуть і потурбують Смоґа — побачимо, як він їх прийме!» — подумав він, а вголос сказав:

— Звичайно ж, о Торіне, сину Траїна, онуче Трора! Ви мусите зажадати повернення вашої власності. Час, передречений за давнини, настав. Ми допоможемо вам, чим тільки потрафимо, і сподіватимемося на вашу вдячність, коли ви відвоюєте ваше королівство.

Тож одного дня — а вже стояла пізня осінь, віяв холодний вітер і опадало листя — з міста Озерного відчалили три просторі човни, везучи веслярів, ґномів, пана Торбина та багато харчів. Коней і поні кружними стежками доправили до того місця, де мандрівники мали пристати до берега. Правитель і його радники бажали їм щасливої дороги з високих сходинок ратуші, які спускалися до озера. Люди співали, стоячи на містках і повихилявшись із вікон. Білі весла з плескотом занурились у воду — і наші герої відпливли до північного берега озера, до кінцевої зупинки їхньої довгої мандрівки. Єдиний, хто був цілковито нещасний, — це Більбо.

XI. На порозі

Через два дні, перетнувши на веслах Довге Озеро, вони ввійшли до Бистриці — й тепер їм стало видно Самотню Гору, що похмуро височіла просто попереду. Течія була сильна, і пливли вони повільно. Надвечір третього дня, кількома милями вище по ріці, вони висадилися на її лівому — тобто західному — березі. Тут уже чекали прислані їм назустріч люди — на конях, із харчами й усім необхідним — та осідлані поні. Ґноми якомога більше нав’ючили поні, а решту склали про запас у наметі, але ніхто з озерних людей не схотів залишитися з ними бодай на одну ніч так близько біля підніжжя Гори.

— Нізащо в світі, доки не збудеться те, про що співається в піснях! — заявили вони.

У тих диких краях легше було повірити у Дракона, ніж у Торіна. Намет із припасами навіть не треба було вартувати, бо навколишні землі були спорожнілі й незаселені. Тож кінний ескорт залишив наших мандрівників і швидко поскакав понад рікою береговими стежками, хоч уже насувалася ніч.

Вона видалася холодною та незатишною — і мандрівники занепали духом. А наступного дня рушили далі. Балін і Більбо їхали позаду, кожен ведучи тяжко нав’юченого поні. Інші їхали попереду, вибираючи шлях навмання, бо стежок не було. Вони прямували на північний захід, навскоси від Бистриці, й невпинно наближалися до величної вершини Гори, що здіймалася з південного боку.

То була виснажлива путь, тиха і скрадлива. Ні сміху, ні пісень, ані звуків арф, — а горді надії, які заронили в їхні серця старі пісні, чуті над озером, згасли, розчинившись у безпросвітній тузі. Вони знали, що наближаються до кінця мандрівки і що цей кінець може бути жахливим. То була сувора і безплідна земля, хоча колись, за словами Торіна, вона буяла зеленню. Трави було зовсім мало, невдовзі не стало ні дерев, ні кущів — лишилися самі тільки потріскані та почорнілі пні. Мандрівники вступали у Драконове Пустище — а рік тим часом добігав кінця.

Усе-таки вони досягли відног Гори, не зустрівши жодної небезпеки та не