Читати книгу - "Заметіль"

І водночас у цій квартирі не відчувалося холоду. Вона була настільки повна сонця, що ця повнота не втримувалась у рамках чотиривимірного простору і виплескувалась через край. Просто вам у душу.

У цю квартиру мабуть було вкладено повно грошей. Але вона того вартувала. Особливо, якщо треба було терміново обеззброїти одного гостя, якого не так просто взяти голіруч.

Вловивши посмішку в очах господаря, Сергій Романович поспішив пошукати крісло, в якому можна було б посидіти і трохи оговтатись від здивування. І уважніше придивитись до того, хто відібрав у нього його надію. Останню надію солідного чоловіка, якому недалеко до п’ятидесяти і якому хотілось зупинити наближення старості і знову відчути себе молодим.

Щось він упустив. Ще на самому початку.

— І скільки ти угрохав в цю квартиру? — ніби читаючи його думки, поцікавився Зеник, довго і старанно витираючи ноги.

Богдан зупинився на хвилю перед дверима своєї кухні і обернувся:

— Усі гроші.

— А серйозно?

— Я серйозно. Усі гроші. Тут нема навіть що вкрасти… хіба залишились кава і коньяк.

— Не відмовимося.

Сергій Романович перевів погляд на Олену. Притулившись спиною до стіни, вона стояла і дивилася у вікно.

Ніхто не знав, як починати розмову, заради якої вони тут зібралися. Ніхто не хотів бути першим.

Олена посміхнулась людям, які були довкола, і знову відчула, як стискається серце при думці про господаря цієї сонячної квартири. Їй зовсім не подобалося те, як він рухався, як завмирав моментами на місці, як розпочинав і завершував кожен рух — з обережністю акробата. Їй аж надто знайомою була ця обережність, коли здається, що біль відступить, якщо вести себе якомога тихіше.

Відкрились двері кухні — і вона спробувала виглядати такою, якою була раніше, коли вони з’являлися разом на людях, але її спроба потерпіла поразку. Вона більше не могла прикидатись байдужою. Втратила навички.

— Я добре пам’ятаю, як почула одного дня крики і удари з вашої кухні… Чому він ні разу навіть голосу не підвищив на мою маму, а з цією жінкою поводився так жахливо? — спитала Олена у того, хто зайшов до кімнати з підносом в руках.

Незрозуміло було, про що вона питає, але Сергій Романович з радістю відмітив, що чашки дзенькнули на підносі, і його колишній масажист змушений був зупинитися.

(Втрачаєш навички, хлопче.)

Стояв з підносом у руках і мовчав.

— Ти думаєш, Богдане, вона сама винна… винна у тому, що він її бив?

— Ні, — Богдан дивився на чашки з кавою. — Винна в тому, що не захищалася. Гірше все одно не було б…

— У тому, що не захищалася… — повторила Олена.

Богдан зробив два кроки — і знову зупинився. І глянув на дівчину біля стіни.

— Що? — одними очима запитала вона.

— Я все ще не можу повірити, що ти є.

— Я є… — кивнула вона головою.

Він кивнув у відповідь і взявся розставляти чашки на столику.

Вони розмовляли так, ніби нікого більше не було. Так, ніби слова мали якесь приховане, тільки їм зрозуміле значення. Або не мали значення взагалі.

— Тепер я розумію, що означає нічого не розуміти, — чесно признався його бухгалтер.

(От тому ти ніколи не зробиш кар’єру. Для цього довелося б багато прикидатися…)

Добравшись до кухні удруге, Богдан зняв з полички чарки, поскладав їх на піднос і поніс до вітальні. На відміну від чашок з кавою, чарки вдалося донести так, що жодна не дзенькнула. І аж тут згадав, що забув коньяк. Знову повернув до рятівної кухні. Олена знову з тривогою подивилась на нього.

Добре, що він цього разу нічого не ніс у руках. Чому вона все ще тут?

У кухні він змушений був притулитися до стіни, притиснувши долоню до грудної клітки, хоча з досвіду знав, що це не допоможе. Серце знаходилося там, де й пошкоджені ребра. І не можна було розрізнити, що ж болить більше.

А може то просто ребра знову не витримали шаленого биття серця?

Трохи перевівши подих, прочинив двері кухні і попрямув до гостей, які встигли розсістися де кому подобалося, порозсувавши диванчики і фотелі на свій розсуд.

Якби вона зараз пішла, він би сприйняв це, як належить… Після всього, що сталося. Чому вона ще досі тут?

Розлив коньяк і спробував сісти так, щоб було не дуже помітно, що в нього пошкоджені ребра. Тривога з її очей нібито зникла.

Олена нагнулась за філіжанкою кави, охопила її обома долонями і спробувала повернутись в минуле, не виходячи з цієї кімнати. Їй це майже вдалося.

— Мій лікар мав рацію: опіка буває різною. Коли я пригадую, яка я була щаслива, коли до мене в палату прийшла незнайома жінка з трилітровою банкою березового соку і сказала, що я повинна все це випити, — мені хочеться плакати. Я стільки часу прожила сама у цій лікарні, а тут хтось приходить і каже: відтепер я буду за тобою доглядати. Тоді я навіть уявити не могла, чим обернеться для мене таке щастя.

Олена відставила каву.

— Спочатку ви погоджуєтесь, щоб вас називали донькою, потім — щоб вам приносили їсти у ліжко, хоча ви й самі могли б себе обслужити, але так легше… Зате прокинувшись одного разу, ви відчуєте, що вас так міцно