Читати книгу - "Науково-практичний коментар Земельного кодексу України"

Чинний ЗКУ (на відміну від чинних раніше кодексів) не виділяє як окрему категорію земель землі населених пунктів, з якими землі житлової та громадської забудови співвідносяться як частина до цілого. Мотивом законодавчої "заміни" категорії "землі населених пунктів" на "землі житлової та громадської забудови" стало те, що категорія земель населених пунктів виділялася, на думку багатьох вчених, не за критерієм цільового призначення, а за критерієм територіального розміщення. На перший погляд, дане зауваження виглядає логічним, проте повністю погодитися з ним все-таки не можна. Призначенням земель населених пунктів є створення територіальної основи для компактного розселення людей, обслуговування потреб мешканців населених пунктів, на що ще у 1976 році звертав увагу Б.В. Єрофеєв[126]. Таке спільне призначення і обумовлює спільні риси у правовому режимі відповідних земель (насамперед, усі вони використовуються відповідно до містобудівної документації - див. ст. 39 ЗКУ). Крім того, чинний ЗКУ і при виділенні земель житлової та громадської забудови не відмовився від критерію територіального розміщення: до даної категорії земель відносяться землі лише в межах населених пунктів.

Виділення в складі земельних ділянок населених пунктів земель громадської забудови виглядає штучним також тому, що не узгоджується із прийнятим у планувальній діяльності зонуванням земель населених пунктів. Поділ земель на різні зони здійснюється відповідно до підзаконних актів - зокрема, відповідно до п. 2.1 ДБН 360-92 територія міста поділяється за функціональним призначенням на сельбищну, виробничу (в т.ч. зовнішнього транспорту), і ландшафтно-рекреаційну зони. Здійснюється і дрібніший поділ: зокрема, промислові райони в місті за архітектурно-планувальними умовами і факторами формування поділяються на містобудівні категорії, для кожної з яких передбачено "функціонально-адекватний склад" підприємств, що розміщуються: промислова зона, комунально-складська зона тощо. На наш погляд, наведене зонування не може бути покладене в основу обґрунтованого виокремлення земель громадської забудови. Ламати ж усталені містобудівні підходи на догоду суб'єктивній забаганці законодавця навряд чи доцільно.

Відповідно до ст. 38 ЗКУ, до земель житлової та громадської забудови відносяться земельні ділянки лише в межах населених пунктів, відповідно, норми законодавства про дану категорію земель не поширюються на земельні ділянки під поселеннями за межами населених пунктів. Між тим, будинки та споруди можуть знаходитися і поза межами населених пунктів на землях, наданих для садівництва (ст. 35 ЗКУ), ведення особистого підсобного (ст. 7 ЗУ "Про особисте селянське господарство") або фермерського господарства (ст. 16 та ін. ЗУ "Про фермерське господарство"); на землях рекреаційного призначення (ст. 51 ЗКУ), землях транспорту (приміщення для проживання стрілочників, бакенників), оборони тощо. Фактично сьогодні закон не регламентує розміщення службового житла на різних категоріях земель. Правовий режим земель поселень за межами населених пунктів має чимало прогалин, що призводить до численних зловживань (наприклад, створення поселень на землях природно-заповідного, водного фонду під виглядом об'єктів рекреаційного призначення). При заповненні існуючих прогалин доцільно використати історичний досвід (положення ЗКУ УРСР 1970 р.) та відповідні норми законодавства зарубіжних країн, насамперед, РФ (Містобудівний кодекс РФ, Земельний кодекс РФ).

У судовій практиці зустрічаються справи, у яких визнання недійсним державного акта мотивоване тим, що надання земельної ділянки для індивідуального житлового будівництва за межами населеного пункту суперечить закону[127]. З наведеним підходом погодитися не можна.

Положення про земельні ділянки для різних видів житлової забудови (садибної та "багатоквартирної") містяться у главі 6 ЗКУ "Землі житлової та громадської забудови". Відповідно до ст. 38 ЗК України "до земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів...".

На перший погляд наведене свідчить про те, що будівництво об'єктів житлово-цивільного призначення можливе лише у межах населених пунктів. Втім такий висновок був би передчасним і помилковим.

Насамперед, ні у главі 6 ЗКУ, ні в жодному іншому нормативно-правовому акті не передбачено заборони на зведення житлових будинків та господарських будівель за межами населених пунктів. За відсутності такої заборони діє загальне правило, яке надає право будь-якому власнику землі землекористувачу "споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди" (п. "д" ч. 1 ст. 90, п. "ґ" ч. 1 ст. 95 ЗКУ) (звичайно, якщо немає якихось спеціальних заборон).

Більш того, у чинному законодавстві України існує ціла низка прямих вказівок на те, що будівництво жилих будинків за межами населених пунктів можливе (наприклад, ч. 2 ст. 5 Закону України "Про фермерське господарство"). Хоча наведене положення і не регулює безпосередньо відносин із надання земельних ділянок для індивідуального будівництва, воно досить однозначно формулює загальне ставлення законодавця до житлової забудови за межами населених пунктів - це ставлення позитивне. Таким чином, заборони на індивідуальне будівництво, а отже, і на надання земельних ділянок для індивідуального будівництва за межами населених пунктів законодавство ні прямо, ні опосередковано не встановлює.

Використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням державних стандартів і норм, регіональних та місцевих правил забудови.

Запровадження земель житлової та громадської забудови в якості окремої категорії земель є