Читати книгу - "Філософія: Навчальний посібник."

тому, що маємо сумнів. Таким чином, ідучи шляхом, який вказує нам сумнів, ми приходимо принаймні до однієї безсумнівної і достовірної істини: наш сумнів існує як факт. Сумнів же - це діяльність думки. Значить, якщо наш сумнів існує як істина, то є істинним і те, що існує наше мислення. Я маю сумнів, значить я мислю. А якщо я мислю, то я існую (Ego cogito ergo sum). У такому разі наша думка має буття, що не підлягає сумніву. Ця істина докорінно відрізняється від істини існування нашого тіла. У тому, що тіло існує, можна ще мати сумнів, оскільки про тіло ми взнаємо завдяки нашим почуттям, які нерідко нас обманюють. Для мислення мені навіть не потрібен і весь зовнішній світ, адже я можу мислити уві сні, коли взагалі не сприймаю зовнішній світ.

Отже істинне знання, за Декартом, існує, оскільки існує сама людина, що мислить. А раз ця істина відкрита, то можна, спираючись на неї, довести, що існує не тільки наша думка, а й тіло, і навколишній світ.

Таке міркування мало важливе методологічне значення, оскільки було спрямоване проти всього, що приймалось на віру. Декарт шукав граничні підстави побудови системи істинного знання і віднайшов їх у самому індивідові, в його свідомості.

Як раціоналіст Декарт дещо принижував пізнавальну роль почуттів, бо, як він вважав, справжню суть речей складають не ті якості, що сприймаються органами чуття, а лише такі, які в будь-який час, за будь-які обставини залишаються незмінними і від почуттів не залежать. А такими якостями є ті, котрі пізнаються розумом і досліджуються математикою, а саме: протяжність, фігура, рух.

Як математик і раціоналіст, Декарт вважав, що загальним методом пізнання є дедукція, тобто виведення нових істин з тих, що вже є. Але тут годиться не будь-яка дедукція. Нею може стати лише загальна математика, а шлях до неї може дати тільки філософія. Так розмірковуючи, Декарт дійшов до формулювання чотирьох правил відкритого ним філософського методу дослідження:

1. Правило сумніву. „Ніколи не приймати будь-яку річ за істинну, якщо ти з очевидністю не пізнав її як істинну; уникати всілякої поспішливості й зацікавленості, не залучати до своїх суджень нічого, крім того, що повстало як ясне й видиме перед моїм духом, щоб не було ніякої можливості сумніву в цьому.”

2. Правило аналітичності. „Розділити кожне з питань, які треба вивчити, на стільки частин, скільки необхідно, щоб ці питання краще вирішити.”

3. Правило послідовності висновків з думок. „Свої ідеї розташовувати у необхідній послідовності, починаючи з предметів якнайпростіших і таких, що легко пізнаються, рухатись помалу, немов зі сходинки на сходинку, до знання найбільш складних, передбачаючи порядок навіть серед тих, які природним чином не слідують одне за другим.”

4. Правило необхідності систематизації. „Робити скрізь такі повні розрахунки і такі повні огляди, щоб бути переконаним у тім, що ти нічого не обминув.”.

Та найважливішим правилом свого методу Декарт вважав правило сумніву. Воно потребувало визнавати істинним тільки те, що пізнається з крайньою очевидністю і виразністю. А це буде не що інше як інтуїція. „Під інтуїцією, - пише Декарт, - я розумію не хитке свідоцтво почуттів, і не обманливе судження, яке неправильно складається уявленням, а розуміння [conceptum] ясного і уважного розуму, настільки легке й виразне, що зовсім не залишається ніякого сумніву відносно того, що ми розуміємо, або, що те ж саме, безсумнівне розуміння ясного і уважного розуму, яке народжується з одного лише світла розуму і виявляється більш простим, а значить і більш достовірним, ніж сама дедукція... Таким чином, кожен може дійти розумом, що він існує, що він мислить, що трикутник є обмеженим тільки трьома лініями, а куля єдиною поверхнею і т.п. речі”[123]. Інтуїція, про яку йдеться у Декарта, отримала назву „інтелектуальна”. Головне, що робить інтуїцію інтелектуальною, антиірраціональною, є те, що вона слугує вихідним пунктом для всієї наступної дедукції. Початком кожного чергового ланцюгу дедуктивних висновків і є певна інтуїція. Вона не була б інтелектуальною, якби не могла бути розгорнутою у наступні ланки дедукції.

Декартівська метафізика, як уже йшлося, тісно пов’язана з методом. Центральним поняттям цієї метафізики є субстанція. Субстанцію Декарт розуміє як річ (не конкретна річ, а будь-що суще), котра не потребує для свого існування нічого крім себе. Суворо дотримуючись цього визначення, ми дістанемось висновку, що в повному обсязі такому поняттю може відповідати лише Бог. Створений Богом світ Декарт поділяє на два види субстанцій: духовні й матеріальні. Головна характеристика перших - неподільність, а других - подільність до безконечності. Основні атрибути духовних субстанцій - мислення, а матеріальних, або ж тілесних - протяжність. Духовні субстанції мають ідеї, які властиві їм від самого початку (природжені), а не придбані з досвіду. Якраз ці ідеї, що спалахують у нашій свідомості, і є тими інтуїтивними прозріннями, що покладаються Декартом у основу дедукції.

7.3. Соціально-політичні ідеї Т. Гоббса і Д. Локка

Ф. Бекон став засновником матеріалістичної лінії у розвитку англійської філософії, а Томас Гоббс (1588-1679) виявився систематизатором беконівського матеріалізму. Освіту отримав у Оксфорді, а ще в дитячі роки прекрасно знав грецьку й латинську мови. Декілька разів побував на континенті. Особисто контактував з П. Гассенді (1592-1655), Галілеєм (1564-1642), а у 1648 році зустрічався з Декартом.

Свій перший твір „Елементи законів” видав у 1640 р. Після цього у Гоббса визрів план власної філософської системи, яку він назвав „Основи філософії”. Реалізуючи план, Гоббс з 1642 по 1658 рік видав три частини своєї системи: „Про громадянина”, „Про тіло”, „Про людину”. Упродовж цього періоду (1651) було видано „Левіафана” (повна назва - „Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної і громадянської”), найбільший твір, в якому зведено всі основні ідеї трилогії. Після смерті О. Кромвеля, який надавав підтримку Гоббсові, становище