Читати книгу - "Соло бунтівного полковника. Вершина"

— Зараз би хоч чогось. Хріново мені. А ще кілька хвилин тому було так кайфово. Особливо коли в церкві побачив тебе. Мене звати Володимир.

— Ось і познайомилися. Краще б я не підходила до тебе. Але не в моїй звичці лишати людей у біді.

— Правда? — в’їдливо сказав Володька, відразу ж пошкодувавши про це. До чого тут ця дівчина, коли йому погано? А вона, здається, насправді не збирається кидати його напризволяще.

— Я тут живу недалечко, біля Оперного театру. Думаю, буде правильно, якщо ми зараз підемо до мене. Не бійся, моя професія далека від того, щоб людям шкодити чи завдавати якихось неприємностей. А зовсім навпаки.

— Що значить «навпаки»? — Володька підвівся, готовий уже йти, незалежно від того, що його чекає й чи небезпечне це знайомство взагалі.

— Є така професія — робити людям приємно. Здебільшого це стосується чоловіків. Хоча деякі жінки теж не відмовляються від такого задоволення.

— А, зрозуміло. Так ось чому ти так ревно молилася? Думаєш, заслужиш молитвою в Бога, як співає Булат Окуджава, «прощение за прегрешенье»?

— «А иначе зачем на земле этой грешной живу?» Здається, так там далі? — Міла усміхнулася. — Ходім, бард, а то доспіваємо на кутні.

Вони пройшли провулком на вулицю Леніна й за квартал завернули до під’їзду старенького п’ятиповерхового будинку, піднялися на третій поверх.

— Я маю зателефонувати в одне місце. Ти не проти, якщо я скористаюся твоїм телефоном?

— А що ж вдієш, раз узялася тебе рятувати, то мушу терпіти. Хоча в такі ігри сама особисто не граюся. Бог милував.

— Так ще не вечір. Воно незчуєшся, як підвалить щастя, з яким потім не знаєш, що й робити.

— Та ні, вибач, досить з мене й того щастя, що маю. — Міла зняла верхній одяг, повісила на гачок вішалки. — Роздягайся, тільки не зовсім, — вона засміялася. І сміх той, попри стан, у якому хлопець нині перебував, здався Володьці якимось милим і щирим.

Доки Міла мила руки, ставила чайник і викладала деякі продукти з холодильника на стіл, Володька кудись зателефонував й попросив якогось Яцика привезти «ліки», назвавши адресу Мілиної квартири. За хвилин двадцять у двері подзвонили. Відчинив сам Володька. До кімнати зайшов молодик років двадцяти п’яти, щось швидко сунув у руку Володьці і зник за дверима.

— Що, в кредит ще дають? — Міла спостерігала, як хлопець швидко вправлявся зі шприцом. — А я чай поставила. Думаю, це тепер зайве. Тобі зараз буде не до нього.

Володька сидів у потертому кріслі й дивився на Мілу. Його очі поступово ставали добрішими, рот розпливався в якійсь незвичайній усмішці — чи то схожій на усмішку ідіота, чи на незвичну дитячу.

— То де там твій чай? — Володька був уже в повному порядку. — Щось я зголоднів. Може, збігати в магазин і чогось купити суттєвішого?

— Не треба нікуди бігти — у мене все є. Може, правда, у тебе якісь надто високі запити, — Міла виклала порізану ковбасу, твердий сир, мариновані огірочки, лимон. — Це, мабуть, тебе не цікавить, — вона поставила на стіл пляшку горілки.

— Чому ж, з такою дівчиною не гріх потягнути й чарчину.

Вони випили, закусили, в легкій бесіді «ні про що» промайнула година. Надворі стемніло.

— Ну, мені, мабуть, пора: треба й честь знати, — Володька промовисто подивився в очі дівчині. — Хоча я такий, що нікуди й не йшов би.

— Як хочеш, можеш залишитися. Хоча в моїх правилах нікого дома не залишати. Я дома не працюю. Тим більше — у кредит. У тебе ж грошей немає?

— Немає, — різко промовив хлопець, підводячись із крісла. — Я все-таки піду. Спасибі за допомогу. Якось розрахуюся іншим разом за гостинність.

Володька вийшов у коридор, почав одягатися. Міла стояла поруч. Мовчки стояла. У неї всередині боролися між собою дві особи. Одній треба витримати марку й не спокуситися на пориви раптових незвичних почуттів, друга мала виконати взяті на себе зобов’язання, спробувавши вже сьогодні прив’язати до себе цього симпатичного хлопця. Міла відчувала, що вчинить зараз не так, як мала б учинити. І тоді вона подумки сказала собі: хай буде так, як вирішить доля. А точніше — як поведеться зараз Володя.

А той, не сказавши більше й слова, відчинив двері й зник на східцях.

Міла підійшла до телефонного апарата, натиснула на кнопку, яка дає змогу визначити номер і час останніх дзвінків, зробила запис на аркуші, що лежав тут же. Потім, трохи подумавши, знайшла в сумочці маленький папірець із написаними кількома цифрами й набрала їх на телефонній клавіатурі. Відповіли одразу.

— Доброго вечора, Володимире Дмитровичу. Це — Міла.

— Здрастуй, Міло. Щось трапилося?

— Та нічого особливого. Просто все вийшло зовсім не так, як ми з вами домовлялися.

— Не хвилюйся, розповідай усе, як було.

— Та я й не хвилююся. Володю зустріла цілком випадково в церкві…

— Я не зрозумів: де зустріла? — перебив дівчину генерал Шершун.

— У Володимирському соборі. Я іноді заходжу туди помолитися, свічку поставити за