Читати книгу - "Куди залітають лиш орли"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Але, вигравши, Сміт водночас і програв. Тепер він лишився без зброї перед Каррачолою, який, дочекавшись слушного часу, ривком дістався до підвіски й, тримаючись за неї лівою рукою, звівся на ноги. Його автомат був націлений просто Смітові в обличчя.
— Зосталася одна-однісінька куля. — Посмішка в Каррачоли була майже ґречна. — Тож, як ви розумієте, я діятиму напевно.
Смітові подумалось, що в нього з'явився шанс. Аж тепер, коли його ноги були вільні, він помітив, що вагончик розгойдується вже не так. Каррачола, очевидно, цього ще не помітив, а коли й помітив, то не збагнув причини. Зусиллям волі Сміт відвів свій ніби загіпнотизований погляд від дула автомата й подивився вгору, за плече свого суперника. Перший пілон був уже за футів двадцять.
— Прикро, Сміте, — Каррачола ретельніше навів дуло автомата, — але рано чи пізно всі там будемо.
— Погляньте назад, — порадив Сміт.
Каррачола ледь помітно осміхнувся, ніби не вірячи, що його намагаються ошукати в такий простий і давній спосіб. Сміт знову подивився йому через плече, здригнувсь і перевів погляд убік. Посмішка миттю зникла з обличчя Каррачоли. Раптово усвідомивши небезпеку, він рвучко обернувся й позирнув назад. З його губ зірвався крик жаху — останній у його житті. Сталеві поперечини пілона вдарили його ззаду. Каррачолина спина й заклинена в підошві підвіски нога переломилися з хрускотом, який пролунав на сотні ярдів довкола. Ще за секунду його змело з дашка. Але в прірву летів уже труп. З розчинених задніх дверцят Томас і Крістіансен бачили, як знівечене тіло зникає в темряві долини.
Тремтячи, мов од гарячки, Сміт поволі підповз до підвіски й сперся на неї спиною. Потім так само поволі, долаючи неймовірну втому, підвів голову й поглянув униз. Другий вагончик, що підіймався назустріч, саме проминув найнижчий з трьох пілонів. На щастя, першим до середнього пілона мав підійти вагончик зі Смітом. А втім, вибору в Сміта не лишалося: він мусив зробити саме те, що мусив, і ця сприятлива обставина найменшою мірою вплинула на його рішення.
Насамперед він видобув із торби два заряди пластикової вибухівки й закріпив їх за підошвою підвіски. Далі перевірив, чи напохваті запали. Тоді міцно вчепився за підвіску сам: на півдорозі між двома пілонами вагончика почало розгойдувати дужче.
Він розумів, що робить дурницю, сівши біля підвіски: сніг перестав, знову визирнув місяць, і його тепер легко могли помітити і з замку, і з нижньої станції. Але іншої ради не було: припасти до дашка, як це зробили вони з Шаффером, їдучи вгору, й триматися за підвіску однією лівою рукою у Сміта вже просто не лишилося сили.
Він подумав про те, що й Шафферові зараз не краще, ніж йому. Подумав про старшого чоловіка й дівчину, яких покинув на даху горішньої станції, і про двох пасажирів у вагончику. В їхньому становищі було щось спільне: ані Мері з Карнебі-Джонсом не могли нічим йому зарадити, ані Томас із Крістіансеном ледве чи зважилися б іще раз полізти на дашок, — адже Каррачола мав, на відміну від них, зброю, а вони бачили, що з ним сталося. Отже, змінити що ь міг Шаффер і тільки Шаффер.
Руки й ноги в Шаффера були наче ватяні. Він повільно й болісно прокидався від тяжкого сну і в цьому сні відчував солоний присмак у роті й тихий жіночий голос, що раз у раз кликав його на ім'я. У звичайному стані Шаффер негайно від укнувся б на жіночий голос, але цей був породженням кошмарного сну, в якому його голова розкололася навпіл; він знав, що аж тоді, коли цей голос змовкне і він прокинеться, мине й цей нестерпний біль у голові. Він застогнав, уперся руками в підлогу й спробував звестися. Це тривало нескінченно довго, на спину йому хтось намагався покласти камінь, але кінець кінцем він випростав обидві руки й звісив між ними голову. Голови він теж не відчував — здавалося, її всю напхом напхано тією ж таки ватою. Шаффер потрусив нею, щоб трохи її звільнити, і це виявилося помилкою: кришка його черепа відпала. Принаймні так йому здалося, коли перед очима замиготіли кольорові плями. Він розплющив очі, цей калейдоскоп став блякнути, і з нього проступили обриси рук. Його власних рук.
Шаффер прокинувсь, але сон його розвіявся не весь. У роті й далі відчувався солоний присмак — присмак крові, а жіночий голос уперто кликав його.
— Лейтенанте Шаффере! Лейтенанте Шаффере! Прочніться, лейтенанте, прочніться! Ви мене чуєте?
Шафферові здалося, що він колись уже чув цей голос, але не міг пригадати, коли саме. Напевно, дуже давно. Він повернув голову, щоб визначити, звідки долинає голос — десь ніби згори, — й перед очима знову замиготіли кольорові плями. Шаффер вирішив, що крутити головою йому поки що не можна. Він повільно повернув голову назад, підібгав коліна, підповз до якогось ледве видимого крізь туман механізму й, спираючись на нього, зіп'явся на ноги.
— Лейтенанте! Лейтенанте Шаффере! Я тут, угорі!
Шаффер обернувся й повільно, дуже повільно підвів голову. Яскраві зірки застрибали в нього перед очима й з'єдналися в незнайоме сузір'я. Нарешті він упізнав цей голос, що належав Мері Еллісон. Йому здалося, що він упізнає навіть її бліде обличчя, яке дивилося на нього згори. Але цього він не був цілком певний — зображення перед очима все ще розпливалося. Шаффер страшенно здивувався: що в дідька вона робить там, нагорі, за якимись гратами? Думка посувалася вперед зі швидкістю плавця, що змагається з гірським потоком.
— З вами… з вами все гаразд? — запитала Мері.
До цього дивного запитання Шаффер поставився обережно.
— Сподіваюся, колись усе буде гаразд, — відповів він не дуже переконано. — А що сталося?
— Вони оглушили вас вашим-таки автоматом.
— Розумію. — Шаффер кивнув головою і відразу ж пошкодував про це. Він обережно намацав величезну гулю на голові. Тоді повільно повернувся до дверей. — Що там?
— Здається, гавкають собаки.
— Я
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Куди залітають лиш орли», після закриття браузера.