Читати книгу - "Смерть у Києві"

По зброївні літали соколи й кречети, ширяли попід високою стелею, билися об стіни, хотіли волі або принаймні спокою, який їм скаламутив своїм вторгненням цікавий до всього сущого Силька.

Як він потрапив до зброївні, як знайшов її серед інших палат цього недоладного, недокінченого, химерного пристанища князівського, цього б не сказав, мабуть, і сам Силька, але стояв він тут, з усього видно, вже давно, поводив своїми допитливими очима, розглядаючи зброю, крутив головою, стежачи за льотом хижих птахів, найдивніше ж: не робив щонайменшої спроби вхопити меч або спис чи сокиру й кинутися рубати своїх суддів, може, й неправедних.

— Чого тут стоїш? — спитав його Іваниця, трохи збентежений отим ширянням соколів та кречетів над головою.

— А тобі що? — ліниво відказав Силька.

— Не для тебе це місце.

— Для мене скрізь місце.

— Це ж чому така зухвалість?

— Повинен усе бачити й знати.

— Постарієш — узнаєш.

— Дуб хоч і тисячу літ стоїть, а все дуб. Ти ж сам молодий і мав би знати, що розум не від старощів залежить, а від того, чи є голова на плечах.

— Пащекований ти вельми. Ігумен Ананія навчив?

— Сам навчився.

— А в ігумена що робив?

Силька зиркнув на Іваницю з ледь помітним ляком.

— Сказав уже: був послушником.

— Що робив у нього, питаю!

— Ти хто, щоб мене питати? Князі питали — і годі.

— Бачив, хто я, — загадково відповів Іваниця, — і коли хвалишся, що маєш надто цінну голову на плечах, то міг би й здогадатися. Питаю ж тебе, що робив у ігумена Ананії, Послушникував — знаємо. Письма й книжної премудрості навчався — знаємо. А що робив для ігумена?

Силька закрутився, заметався. Тобто він і далі стояв на місці, зовні лишався непорушний, але водночас усе в ньому мовби роз'їхалося увсібіч, розсмикалося, розскочилося: очі, руки, плечі, спина. Він ладен був ускочити в Іваницю, щоб вивідати, чи той знає щось про нього, чи тільки бере на ляк; він напружував пам'ять, щоб пригадати, чи не зустрічався з цим білявим красенем у Києві, а коли стикався, то де і за яких обставин, йому кортіло б довідатися, чи Іваницю послали сюди князі, чи той діє на власний розсуд; якби Іваниця поставив оте запитання там, у палаті князя Юрія, то Силька б відкрутився: бо завжди легко відкинути запитання, яке належить тільки одному. Двоє, знаючи те саме, не можуть довести свого знання нікому, коли немає третього, який би посвідчив. Але ж як знати, чи не послали цього загадкового мовчуна і князі, й той київський суддя? Може, вони всі знають про потаємні справи Сильчині в ігумена Ананії і тепер лиш перевіряють його щирість і правдивість?

Все це Силька обміркував умить, ще не встиг Іваниця переступити з ноги на ногу, обміркував і збагнув з усією ясністю, що тільки послідовна правдивість порятує його від страшного звинувачення і дасть змогу втриматися коло князя Андрія, де Сильці вперше в житті жилося солодко й привабливо.

— А коли й робив, то не сам, а за велінням ігуменовим, — сказав Силька, ще не відкриваючись до кінця, але вже ступнувши на кладку, де не розминешся з відвертістю.

— Хвалишся головою, а слухався, мов останній дурень!

— Спробував би ти не послухатися ігумена! Не знаєш ти цього чоловіка. Скільки він з світу зжив, того ніхто не відає.

— Довго ж ти там?

— Як міг довго? Поки був малим хлопцем, він лиш навчав мене. Та й не так він сам, як інші ченці. Там були вельми вчені мужі. Знали й по-грецькому, і латину, і болгарську, і німецьку. Книги всякі. Ти й не чув, мабуть, ніколи.

— Ну, ну, багато ти знаєш, що я чув, а що не чув. Що ж робив?

— Знаєш, то навіщо питати?

— Хочу, щоб сам сказав. Маємо тобі вірити у всьому, все й кажи. Інакше яка ж віра?

Силька засоромлено похнюпився.

— Дівчат йому, — прошепотів, і червоні випіки взялися йому по обличчю, аж Іваниці стало шкода хлопця.

— Водив для ігумена?

— Так.

— Як же водив? Сам знаходив?

— Він накидав оком. Щодня їздив по Києву. Невтомний був. На трапези до бояр і воєвод, вимитий і вичищений, коло нього кілька послушників приставлено для самого миття та чищення. їздив у дорогому повозі, бо верхи не терпів, казав, що йому всі нутрощі від того колотяться. І все зирив на вулицях, у дворах, на торгах, у церквах. Мене з собою мав на той випадок і відразу стріляв оком і велів: «Привести». І не молодиць, а самих дівчат, уночі, потаємно, коли всі сплять, навіть монахи сплять після останньої молитви. Ставлено мене мовби прибрамним на ніч, а насправді пускався я в мандри по Києву, іноді й не знаходив, а то натрапляв на незгідливих, бувало, що й били мене мало не до смерті — страшно й казати про все.

— Чим же зваблював?

— Обіцянками, дарунками, на які ігумен не скупився ніколи; іноді вдавався до погроз, хоч і не вмію погрожувати людям як слід, але дівчата надто дурні, щоб розпізнати суть чоловічу, завжди вірили або лякалися.

— Втопити б такого в Дніпрі, — майже лагідно сказав Іваниця. — Я, правда, знаю лиш лікування людей, але тебе б, мабуть, утопив. Може, щоб полікувати решту людей від такого виродка.

— Хіба я мав щось від того? Мене змушувано — ось і все. Відмовишся — лежатимеш під деревами в монастирі. Бачив, скільки там дерев? Під кожним закопані непокірливі. Під деревами й під камінням. Ананія нещадний.

— Чом не сказав про це князям сьогодні?

— Не повірять. Чув, як князь Юрій про ігумена? Святий і непорочний. А я знаю все!

— Втекти б мав від нього.

— А куди? Я сам з Києва, в мене там батько, якого не бачив он скільки літ, соромився до нього й поткнутися. Він робить залізо, а я…

— Кричко твій батько?

Силька глянув на Іваницю ще з більшим ляком, змішаним з повагою. Цей знав про нього все. Ось доля людини! Наздожене тебе, хоч де заховаєшся, проб'ється крізь ліси, перебереться через ріки й озера, розшукає на краю світу.

— Ігумен знайшов би мене скрізь. Це страшний чоловік, аби хто знав, який він. Все перед ним гнулося й упосліджувалося. А тоді накинув він оком на Ойку.

— Ти! — гукнув Іваниця, вхопивши Сильку за