Читати книгу - "Крах Симона Петлюри"

Чехівського «представником Директорії в Чехію». Скоротили чисельний склад дипломатичних місій до Франції, США, Великої Британії, Італії. 13 лютого затвердили новий склад Ради Народних Міністрів на чолі з «професором» Остапенком та призначили Наказним отаманом Олександра Грекова.

20 лютого ухвалили «доповнити» Директорію представниками від Галичини і ввести «представників Галичини до правительства», хоча Петрушевич офіційно увійшов до її складу лише 12 березня. 25 лютого доручили урядові «в спішному порядку» підготувати три акти: про «межі території» УНР, про «погляд на союз народів» та про «прийняття на себе обов'язків по виплаті частин боргу бувшої Російської імперії», відсутність яких унеможливлювала діяльність дипломатичних місій УНР за кордоном, у т. ч. на Паризькій мирній конференції. 9 квітня відправили у відставку уряд Остапенка (відповідну заяву члени кабінету подали ще 14 березня) і ухвалили новий склад уряду на чолі з Мартосом.[288]

У принципі це всі діяння Директорії УНР як колективного органу, спрямовані на розвиток національної української державності за весь час її фактичного існування в такому складі.

Олександр Греков.

Здобутки Директорії в царині зовнішньої політики

11 лютого відбулося засідання, яке зафіксувало крутий, на 180 градусів, розворот державного човна (або того, що можна було ним вважати). Учасники засідання – Петлюра (головуючий), Андрієвський, Макаренко та Швець заслухали звіт делегації в складі Остапенка, Грекова, Сергія Бачинського та Мазепи, яка приїхала з Одеси, де проводила переговори з командуванням союзницьких військ. Ухвалили: «висловити свою згоду на прийняття в принципі тих умов, які були висунені з обох сторін і спільно обмірковані в тих радах». 12 лютого голова уряду зачитав листа капітана (!) Ланжерона, який у відповідь на цитовану ухвалу Директорії від 11 лютого зажадав звільнення з тюрми гетьманських міністрів та урядовців Гербеля, Ржепецького, Рейнбота та інших (усього 17 осіб). Директорія від розуму великого звільнити ув'язнених категорично відмовилася. Підставу вигадали таку: мовляв, ця вимога була «беззаконною» – можна подумати, що їх запроторили до буцегарні законно! 17 лютого «колективний голова держави» «вислали» до Одеси «уповноважених представників від Директорії» – міністра закордонних справ Мацієвича та його заступника Бачинського «з правом передати військовому командуванню декларацію Директорії Української Народної Республіки, заключати і підписувати умови, згоди з представниками держав Антанти від імені Директорії Української Народної Республіки». 5 березня «прийняли до відома» текст відповіді уряду УНР командувачеві військ Антанти в Одесі (відповідного тексту, як завжди, ніхто до сьогодні в очі не бачив).[289]

Але це й не важливо – з 90-річної перспективи цілком ясно видно, що точку зору як Антанти в цілому, так і Франції, зокрема і в першу чергу, діячі УНР до уваги просто не брали – мабуть, за браком зацікавлення.

Марення українських націоналістів проти реалій геополітики

Франція, яка за результатами війни виразно домінувала на європейських теренах, прагнула реалізувати здобуту в кривавій війні стратегічну перевагу. У Парижі, так само як і в Лондоні і у Вашингтоні, добре пам'ятали, хто в критичні для долі Антанти дні уклав мирову угоду з їхніми смертельними на той час ворогами. Провідники країн-переможниць ще не встигли забути, хто в листопаді 1917 р. сприяв державному розвалу Росії – одного з трьох фундаторів Антанти. Її провідники ще не встигли забути, що, проголосивши державну самостійність, УНР негайно підписала мирову угоду в Бресті, що дозволило Німеччині зосередитись на військових операціях лише на Західному фронті. Провідники країн-переможниць ще не встигли забути, що лідери антигетьманського повстання зруйнували хистку можливість відтворення українсько-російської федеративної демократичної республіки, яка могла б при нагоді відіграти роль східноєвропейської противаги Німеччині та її союзникам. Оголошення Директорією свого «позаблокового», нейтрального статусу, яке містилося в Декларації 26 грудня, не могло викликати в стані країн-переможниць нічого, крім роздратування. На цьому тлі нікого і ні до чого не зобов'язували ухвали ТКНУ про нормалізацію стосунків з Антантою вже не могли мати ніякого позитивного політичного значення.

Тимчасом перемога країн Згоди у Першій світовій війні, державний розпад чотирьох монархій – Австро-Угорської, Російської, Німецької та Оттоманської Порти – висунули на перший план необхідність перебудови всього європейського геополітичного простору. Основні принципи цієї перебудови сформулював учений-геополітик зі світовим ім'ям сер Гелфорд Джон Маккіндер (Haiford John Mackinder).

IX
Хто такий Гелфорд Маккіндер?

Батько Версальського договору, якщо зовсім точно – всієї системи повоєнних мирових угод (1861—1947), сер Гелфорд сформулював і наріжний принцип Версальського світового устрою. «Той, хто контролює Східну Європу, – повчав він, – той командує Хартлендом. Той, хто контролює Хартленд, той командує Світовим островом (тобто Євразією та Африкою). Той, хто контролює Світовий острів, той командує світом». «Хартленд, тобто «серцевинною землею», сер Гелфорд уважав центральну частину Євразії, навколо якої, згідно з його поглядами, розташовувалися внутрішня (Європа – Африка – Індокитай) та зовнішні (Америка – Африка – Австралія/Океанія) дуги. Директор Лондонської школи економіки (1904—1908 pp.), член Палати громад парламенту Великої Британії (1909—1922 рр.), сер Гелфорд відіграв і вирішальну роль у справі ставлення альянтів щодо України. У 1919—1920 pp. він обіймав посаду Верховного комісара в підконтрольній Антанті частині України та британського радника-проконсула в штабі Денікіна, вважаючи «білий рух» єдиною проатлантистськи орієнтованою збройною та політичною силою в тогочасній Росії, яка здатна протистояти пронімецьки орієнтованим силам – передовсім більшовикам та їхнім сателітам, українським націонал-соціалістам.

Гелфорд Маккіндер.

Отже, Версальський договір мав на меті закріпити за Західною Європою статус берегової бази для таласократичних (морських) держав. З іншого – створити низку