Читати книгу - "З вершин і низин, Франко І. Я."

Що мені не виробляли,

Того й в казці не сказать!

Вікна били, збіжжя пасли,

Обкрадали разів п’ять.

А щоб помогти в потребі,

Як сусідові сусід,

Щоб хоч добре слово мовить -

Ні та й ні! І десять літ

Вибув я в такому пеклі,

Мучивсь, горя ніс за трьох,

Постачав і пану панське,

І у себе. Тільки бог

Додавав мені надії,

Як не раз уже от-от

Приходилося пропасти.

Честь йому від роду в род!

Жінку взяв собі я бідну,

Роботящу, принаняв

Слуг. Се поле опустіле

Пан на мене записав.

Далі своїм добрим ділом

Я й громаду побідив.

Я сказав тобі вже, сину,

Як то пана я підбив,

Щоб громадський ліс в інвентар

Яко панський записать.

За той ліс громада з паном

Правувалась літ вже п’ять.

Але де-то було хлопу

Найти право в ті часи!

Хоч та й нині - хочеш права,

То кишенев потряси.

Все громада програвала…

Пан вже ліс відмежував

І нові за нього драчі

Та данини накладав.

Чую я - кипить в громаді,

Пошепти грізні пішли:

«Вбиймо пана! Все одно нам!

Нема правди на землі!»

Думаю, погано буде.

От громада як зійшлась,

Я й кажу́: «Вспокійтесь, люди,

Є ще правда серед вас.

Я про ліс той добре знаю,

Хто й коли його вписав,-

Я за свідка против пана

Стану, ліс ваш не пропав!

Сміло рекурс подавайте!

Я півкошту буду ніс».

Ну, що довго говорити -

Виграла громада ліс.

Гей, озлився пан на мене

І завдав мені біди,

Але люди в мні сусіда,

Брата взнали відтогди».

Вечоріло. Ще гляділо

Сонце в дзеркало ріки

Як в садку загомоніло:

То від жнива йшли жінки.

Жінка Хаїмова й жінка

Шльомина, обі в хустках,

Серп у кожної на тім’ї,

По снопові у руках.

Далі служниця верету

Жатої трави несла -

Се до припусту коровам.

Жінка Хаїма ввійшла

В хату, Шльомина до стайні

За кухаркою пішла.

От і Шльома йде з синами -

Два сини вже парубки,-

Всі три з косами: луг сіна

Підкосили залюбки,

Ще й розкинули покоси -

Завтра шабас, нехай схне!

Ось і ріг заграв: худобу

З толоки пастух жене.

Хлопці кинулись, загнали,

Повпинали, а жінки

Подоїли й подавали

Паші всім за драбинки.

І так весело та складно

Та робота всім іде,

Що аж радується серце!..

Ще на небі лиш де-де

Блискали зірки, а всі вже

В хаті, як закон велить,

На молитві враз стояли.

Дай бог всім ся так молить

Щиро й твердо! По молитві

Повечеряли гуртом,

Слуги й господарі разом,

Спільно за одним столом.

По вечері, помолившись,

Зараз спати всі пішли:

Хлопці в стайні, а для мене

Постелили на землі.

Рано знов молитва спільна,

А відтак обід (вночі

Він, готовий ще відвчора,

Прів, заліплений в печі).

Випивши по чарці меду

(Мід сам Хаїм виробляв),

Риби доброї по дзвоні

Хаїм кождому роздав.

Потім з яйцями цибулька,

Далі з кашею розсіл,

Врешті кугель шабасовий

Украсив собою стіл.

По обіді хлопці в поле

Подивитися пішли,

А жінки крутились в хаті.

Шльома й Хаїм потягли

У ванькир святії книги

По закону почитать.

Я присів до них. Така-то

Чулась в серці благодать

І тепло в тій теплій хаті,

Що, здавалось, вік би тут

Жив і світом би широким

Став мені сей тихий кут.

Бачилось, тут ще остався

Відблиск давніх тих часів,

Як посеред своїх шатер

Патріарх старий сидів,

А Єгова к ньому в гості

Заходив, коли хотів.

І говорю я: «Реб Хаїм,

Добре так живеться вам,

Що, поживши днину з вами,

Я б хотів так жити й сам».

Усміхнувся стиха Хаїм,

Головою похитав…

«Так то так,- сказав,- небоже!

Відколи я хлопом став,

Я знайшов спокій і силу

В собі, й всякий би знайшов,

Якби, кинувши шахрайство,

На той самий шлях пішов.

Та не вся тут правда, сину!

В тім спокою, в тій тиші

Дух дрібніє, мозолі тут

Наростають на душі.

Щось собаче є у серці

Отаких людей, як ми:

Звикнуть раз за возом бігти,

То біжать і за саньми.

Звичка в нас найстарше діло.

Де приткне нас доля лиш,

Там приймемось, мов верба та,

Що росте, де посадиш.

Плодить грунт той злість, ненависть -

Ми приймем ї в кість і кров,

Як на іншім грунті легко

Приняли б добро й любов.

Ми мов п’явка, що не має

Сво́ї крові - з других ссе.

Тим-то треба нам спокою.

Нам спокій святий над все.

Але є натури інші -

І я знав таких людей,

У котрих, здається, буха

Якесь полум’я з грудей

І жене їх з місця, мече

То в один, то в другий бік.

Невгомоннії, вандрують

І воюють весь свій вік.

За сто діл беруться, кожде

Їм ведесь, і все щось їм

Не дає пустить коріння,

Зупинитись на однім.

Люди нашої натури

Дивляться на них, немов

На безумних, посміються,

Похитають головов,

І спокійні. Ой, і сам я

Часто тим гріхом грішив,

Поки мя тяжкий трафунок

Інших мислей не навчив.

Ще як панщину робив я,

А громада зла була,