Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

Івоніка по­хи­тав по­важ­но го­ло­вою.

- Хто знає свою до­лю? - про­мо­вив.- Бог дає та й бог бе­ре!

- Так, се прав­да! Я їй не во­рог, і мій син не має її сва­та­ти… Що мені до неї?

- Та вже ж!

І знов за­мовк­ли обоє.

Марія за­ду­ма­ла­ся над про­щею у свя­то­го Іва­на, як там бу­ває, бо во­на вже два ра­зи там бу­ла і доб­ре все зна­ла; ду­ма­ла над свічка­ми і по­лот­ном, що їх тре­ба по­нес­ти, котрі руш­ни­ки виб­ра­ти їй, аби вдо­во­ли­ти па­нотців та й собі аби крив­ди не зро­би­ти, а Івоніка те­ре­бив нев­то­ми­мо ку­ку­руд­зу і ду­мав про свою ро­бо­ту. Завт­ра хотів сіяти і знов до бджіл по­ди­ви­ти­ся.

Може, сього ро­ку бу­де доб­рий рік?

Весна по­ча­ла­ся вчас­но. Ози­ми­на зе­леніла пиш­но, і пуп­чи­ки на де­ре­вах пу­ка­ли. Ночі бу­ли теплі, а дні красні та со­нячні. Мо­же, не за­вер­не вже мо­роз, і бджо­ли ма­ти­муть доб­ру вес­ну! А він потрібу­вав сього ро­ку ба­га­то ме­ду. Для свя­то­го Іва­на, в мо­нас­тир, відтак хотів ще спро­да­ти, тро­хи за­нес­ти до міста пані й Ми­хай­лові, а на­ос­тан­ку й собі ли­ши­ти на храм. (Мо­же, Ми­хай­ло прий­де сього ро­ку на храм. Він при­па­дав на ве­ре­сень; по­ви­нен уже хло­пець бу­ти по ма­нев­рах). Потрібу­вав ме­ду до горівки на храм. Йо­го горівка з ме­дом бу­ва­ла все най­ліпша. Не жа­лу­вав ме­ду й уся­ко­го па­ху­чо­го коріння…

Коби ли­ше Онуфрій не вкрав йо­му яко­го роя, бо він ду­же на бджо­ли ла­ко­мий! А все бре­ше, що у нього страх як бджо­ли ро­яться!… Вже й уліїв стільки не має. А то все неп­рав­да. Так зак­рав йо­му вже кілька роїв. А все на­ма­гав­ся не­надійно в йо­го бур­дей всту­пи­ти і злим оком усе зас­та­но­ви­ти. Ну, але се не час­то лу­ча­ло­ся йо­му. Хіба що як він від бур­дея по­да­ле­ки пра­цю­вав, або як йо­го до­ма не бу­ло. Зви­чай­но то не вда­ва­ло­ся йо­му. Ста­ра Сой­ка бу­ла ро­зум­на со­ба­ка і гав­ка­ла вже зда­ле­ка на нього, тоді він мав час ски­ну­ти з се­бе ремінь і ки­ну­ти ним впе­ред се­бе, чим за­го­род­жу­вав прис­туп усьому ли­ху, хоч би те ли­хо бу­ло чо­ловіком або й чим іншим.

Ніхто не знав, чо­му він се все ро­бив, як хто до йо­го бур­дея приб­ли­жав­ся, се бу­ла йо­го тай­на. З нього сміяли­ся, але йо­му бу­ло з тим доб­ре.

Він мав най­кра­щий то­вар і най­кра­ще збіжжя.

Його і йо­го жінку на­зи­ва­ли ску­па­ря­ми. Але се бу­ло йо­му бай­ду­же. Не один го­во­рить, аби лиш ро­та не за­гу­лю­ва­ти, але не всі вміли так ко­ло то­ва­ру хо­ди­ти, як він. І збіжжя бу­ло у нього прек­рас­не. Він да­вав землі, чо­го потрібу­ва­ла, об­роб­ляв її впо­ру, а се ж бу­ла пер­ша й най­важніша річ. А ко­ли збли­жа­ла­ся ту­ча, то ро­бив усе, що знав, аби свою зем­лю за­без­пе­чи­ти пе­ред гра­дом. Ко­ли зби­ра­ли­ся чорні до­щові хма­ри над нею і, мов не­чис­та си­ла, зви­са­ли над нею, аби зби­ти та зніве­чи­ти її гра­дом, або ко­ли та­ки град са­див і зли­ва не­са­мо­ви­то та нес­подіва­но кипіла, він летів з ве­ли­ким но­жем, об­на­же­ний, че­рез усі свої по­ля і про­мов­ляв про­ти гра­ду та тучі.

Нехай би відтак хто хотів ішов та ди­вив­ся!

Он тут бу­ла ку­ку­руд­за Ва­си­ля Докіїно­го цілком подіряв­ле­на і пош­ма­то­ва­на, там ле­жа­ла прек­рас­на пше­ни­ця двірни­ко­ва на землі, мов са­ма ляг­ла ги­ну­ти. Че­рез кілька за­гонів па­нот­ця пог­на­ли справ­дешні по­то­ки, звер­ну­ли овес до землі і пог­ра­ба­ли йо­го на­му­лом, а пан мав і тут, і там, і он там, у до­лині, за­му­ле­ний хліб…

Лише йо­го зем­ля ос­та­ва­ла­ся не­на­че не­ти­ка­на. Не­хай би хто йшов та й ди­вив­ся, то й по­ба­чив би. Навк­ру­ги йо­го землі бу­ло збіжжя зби­те, але чим дальше в глибінь, тим кра­ще сто­яло, тим кра­ще здійма­ло­ся по дощі. Во­но ли­ше спо­лос­ка­ло­ся в дощі, і тим сильніше гна­ло вго­ру і в ко­лос. Град оми­нав йо­го по­ля, а до­щові хма­ри розс­ту­па­ли­ся і пе­ре­тя­га­ли­ся на інші ла­ни, не­на­че на німий, не­ви­ди­мий роз­каз…

- Маріє!

- Гай!

- Нагадай мені, аби я на малім лан­ку під «сусіднім» лісом ви­ко­пав си­ми дня­ми ша­нець. Я посію там греч­ку, і як прий­дуть дощі, аби мені не за­му­ли­ли греч­ки. Знаєш, насіння від швабів роз­до­був, до­ро­го кош­ту­ва­ло, і гріх був би не схо­ро­ни­ти.

- Таже Ми­хай­ло ко­пав там щось, як був те­пер до­ма!

- Ая, але він ли­ше по­чав був. Докінчи­ти му­шу я. Він той ла­нок лю­бить,- тяг­нув далі вдо­во­ле­ний Івоніка, - то­му що при­пи­рає до лісу. Все ка­же: «Ту­литься до лісу, як до своєї ма­ми, тре­ба йо­го доб­ре об­ро­би­ти!» Він і той лісок лю­бить…

- Аякже, лю­бить! - відповіла Марія спокійно.- Лю­бив ще ма­лим хлоп­цем та все забігав там шу­ка­ти грибів, хоч я не поз­во­ля­ла. Мені все зда­ва­ло­ся, що він му­сить там про­пас­ти за ти­ми гри­ба­ми.

- Ліс не­ве­ли­кий! - ска­зав Івоніка, лед­ве замітно доб­ро­душ­но всміха­ючи­ся.

- Та відтак. Як де ко­го блуд візьме, то най бу­де і яке ма­ле, за­ду­рить чо­ловіка. Я не люб­лю то­го лісу. Стоїть там так, як би лиш на те, аби в нім злодії хо­ва­ли­ся. З на­шо­го і з там­то­го се­ла.

- Але гречці бу­де доб­ре під ним, все бу­де за­хо­ва­на від вітру. І Ми­хай­ло на­ка­зу­вав, аби там греч­ку посіяти. І для бджіл бу­де доб­ре, що бу­дуть її ма­ти близько. Бу­дуть ма­ти ко­ню­ши­ну і греч­ку.

Марія мов­ча­ла, міша­ла ку­ле­шу.

- Може, дасть бог, що сей рік бу­де доб­рий; вес­на та­ка, ко­би що­ро­ку так…

Івоніка відітхнув. Мав ду­же ба­га­то ро­бо­ти, си­лу ро­бо­ти. Але бо­гу дя­ку­ва­ти, що бу­ло на чім пра­цю­ва­ти. Ко­би він ли­ше здо­ров, то зі всім упо­рається. З ро­бо­тою в полі, ко­ло то­ва­ру, ко­ло бджіл… Ко­би він ли­ше здо­ров! Але бог доб­рий, прос­тить лю­дям, хоч як во­ни йо­го гніва­ють, хоч мор­ду­ють одні од­них, уби­ва­ють, ошу­ку­ють, при­ся­га­ють фальши­во, кра­дуть. Він все ще доб­рий для них…

Між ста­ри­ми зовсім утих­ло.

Під піччю в однім за­кут­ку по­чав свер­щок цвірка­ти. По­лумінь у печі згас­ла, лед­ве бли­ма­ла, а світло дрібної лам­пи­ни освічу­ва­ло лиш сла­бо не­ве­ли­ку ха­ти­ну.

Марія вилізла по скінченій ро­боті на піч і, пе­ре­че­сав­ши своє си­ве во­лос­ся, ус­ну­ла та­ки там. Не чу­ла, як скінчив Івоніка те­ре­би­ти ку­ку­руд­зу. Але він сидів он тут, у слабім освітленні, ще дов­го, як йо­го тверді, мо­зо­листі пальці сте­реб­лю­ва­ли ме­ханічно дрібні зер­ня­та. Йо­го ус­та не­ус­тан­но во­ру­ши­ли­ся. Він мо­лив­ся. Го­лос­ним ше­по­том го­во­рив довгі мо­лит­ви, а по­божні, щирі й покірні сло­ва ожив­ля­ли