Читати книгу - "Кохаю. Цілую. Твій дах, Марина Комарова"

***

Йшла третя година благословенної самотності в розкішній квартирі.

Ми з Віталіком прали. Вірніше, прала я. Віталік же втулив свою товсту дупку на полиці між шампунем та живильною маскою для волосся і уважно дивився на мене, ліниво помахуючи хвостиком.

Мовляв, працюй, жінко, працюй. А я подивлюся звідси. І так, не зупиняйся, нагинайся, закладай і це... не загороджуй весь вид! Я люблю цей круглий «телевізор».

Періодично дуже хотілося смикнути Віталіка за цей самий розкішний хвіст. Але потім я розуміла, що це не по-людськи, зітхала і йшла працювати далі.

Вчорашня розмова з Русланом так ні до чого не привіла. Якщо загальними словами, то ніби як уклали пакт про ненапад. Поки дивимося один на одного, намагаємося не діставати і не надкушувати їжу сусіда. Правда, при останніх словах Віталік стрепенувся і подивився на мене таким поглядом, наче я зробила щось жахливе. Скажімо, вирішила стати вегетаріанкою і щовечора розкидувати по будинку апельсинові корки.

З голови не виходили думки про Ярослава. Листування вийшло вельми млявим, хоча б тому, що Руслан абсолютно нахабно витріщався в монітор ноутбука і не збирався йти. Відшукував для розмови абсолютно різноманітні теми. Від спроби дізнатися про Ангеліну Пилипівну Білу до кольору штор, які я збираюся повісити у себе в спальні.

Але так як про Білу я нічого не знаю, а штори - виключно моя вітофутлярчикова справа, нічого путнього він від мене домогтися не зміг. Взагалі складалося враження, що Руслан хоче запитати ще щось важливе, але чомусь не робить цього.

Хоча... може, всьому виною перфоманс з парасолькою? Після такого будь-який чоловік різко знайде щось важливе. І цікаве. І не тільки на предмет поговорити. А ще ... от не проходило відчуття, ніби його дратувало, що я відповідаю на повідомлення Ярослава.

І це... солодкий бальзам на ще недавно Оскаженілий жіночу душу. Як всяких Танечек-альпіністок водити, так ми можемо. Як будувати мене стосовно розпусти з Віталіком - вміємо. А як мені цікавий чоловік написав, так починаємо хмуритися і несхвально дивитися. Хрін тобі, Руслане Скрипко! Страждай!

Я мало не впустила з рук пачку прального порошку. Так, Ярослав... Цікаве-цікаве. Але ось по листуванню я толком не зрозуміла, що він хоче. І як остання дурепа погодилася побачитися сьогодні на Хрещатику. Може, скасувати? Подихати повітрям, звичайно, хочеться. Подивитися на столичні вогні та пошуршати жовтим листям під ногами, але...

Аргумент, що треба купити хоч якісь продукти, а то їжі дуже мало, спрацьовував чомусь не дуже добре. Адже продукти можна купити де завгодно, не обов'язково йти в самий центр міста.

«А якщо нам хочеться? - підначив внутрішній голос. - Ну давай, ну чого ти? Погуляємо, розімнемося, кілограми зайві скинемо, на чоловіків гарних повитріщаємось».

Про кілограми тут же захотілося обуритися. Чи не зайві, а запасні! І взагалі я прекрасна. Он, навіть чужі чоловіки чогось від мене хочуть. Або не хочуть? Збагнути, чи міг він щось пронюхати про спадщину, не вийшло. Хіба тільки Сашка сказала Михайлу, а той Ярославу. Але, наскільки я пам'ятаю останнього, вигода ніколи не застеляла йому очі. Чи не в його характері увиватися за жінкою тільки тому, що вона багата.

- Мяу! - заявив Віталік і, закрутивши дупою, приготувався стрибати вниз.

- Обережніше, любчику, - пробурмотіла я, простягаючи руки і знімаючи котика з верхотури.

Віталік ткнувся лобом мені в щоку. Дякує, засранець. Прекрасно може сам всюди застрибнути і зістрибнути, однак буквально мліє, коли улюблена господиня всюди ходить за ним і виконує найменшу примху.

І чого це Руслан так реагує на мого маленького миленького котика? Ех, чоловіки. Не схвалюють конкурентів ні в ліжку, ні в кутку біля лотку. Жах.

Закінчивши з пранням і ще парочкою побутових справ, я зрозуміла, що рішуче не можу залишатися одна в цих хоромах. Шикарні апартаменти, гуляй не хочу!

Саме. Не. Хочу.

Тільки зараз я усвідомила, що це... не зовсім на мене.

Поки натягала на себе яскраво-рожеву білизну, джинси, вишиті лотосами, светрик з люрексом та жахливо блискучу куртку а-ля зірка-в-шоці. Ні, й не соромно! Тому що на завершення образу ще йдуть фіолетові чоботи з паєтками і сумочка.

А якщо Ярослав раптом вирішив зі мною позалицятися, побачивши таку шалену красу, відразу передумає. Бо я прекрасно пам'ятаю, що різнобарв'я він не виносить на дух.

На вулиці було багато народу. Втім, чого я хотіла, в столиці взагалі не буває мало людей. І треба або приймати це, або їхати. Гомін великого міста, звичайно, спочатку придавлює до землі, не відразу розумієш, що відбувається. А потім нічого, звикаєш... І гомін вже не гомін, і в тиші вже не буде затишно.

Тишу я, до речі, не сказати що люблю. Мені завжди не вистачає якогось руху, милої суєти, сміху і розмов. Нехай краще тихенько гудуть всі бджолиним вуликом, що мовчать. Тиша насторожує.

Поки я сиділа на лавці і видивлявлялася на перехожих, в голову закралася неприємна думка. А що, якщо Сашка випадково побачить мене з Ярославом? Я адже її не попередила, чи вирішила розвідати по-тихому.

А нечеканщик завжди трапляється саме тоді, коли його не чекають.