Читати книгу - "Лазарус, Світлана Тараторіна"

— Де ж того травника шукати? — вже надворі почухав потилицю околодочний.

— Ясно де, Парфентію Кіндратовичу! У Древо-келії. Ця потвора, мабуть, уже і стовпника дереву згодувала.

Поліціянти з усіх ніг кинулися до печер. Здавалося, могутні подихи здіймають земляні груди — так гудів ґрунт під ногами. Давнє богодрево пробуджувалося до життя. Кричало і прагнуло волі. Хотіло помститися за століття наруги. Кожен рик зневаженого Бога відлунював страшним болем у грудях Тюрина. Стіни тріскалися й обсипалися, кругом валялися вивернуті раки, стогнали мощі, у дикому танці кружляли лампадки. Коридорами звивалися і дерлися пагони могутнього коріння. Ні, це не милосердний Бог Нового Завіту, і навіть не караюча лють Старого, це сліпа і безжальна сила життя розривала давні печери. І ніяке то не божество, а лише тупа і могутня рослина, що понад усе прагнула вижити.

Збентежений Марко ледве встигав прибирати ноги. Він уже витягнув голови матері й сестри і тепер намагався порятувати решту.

— Сокири маєш? — на все горло заволав Тюрин і для вірності потрусив закляклого велета.

Сокира дісталася лише Олександру Петровичу, Марко випростав перед собою гостру лопату, Топчій десь знайшов кухонний сікач. Молоді пагони, як руки кощів з могил, лізли зусібіч. Пробивали дорогу крізь стіни, перекидали трухляві гроби й оголяли кістяки.

Один з коренів непомітно ухопив вовкулаку за ногу, і якби не Марко, затягнув би під землю. Пильнуючи на кожному кроці, відбиваючись від атак дерева, вони важко прорубували дорогу до древо-келії, розтяте коріння пищало і спливало темно-бурим соком. Лише надзвичайна сила людиноподібних дозволила дістатися до суцільного зміїного кубла. Нутром Тюрин відчув поклик древа, обіцянку вічного життя, енергію самої природи.

«Змій обіцяв! — кричало древо у голові.— Дар — запорука! Він у тобі! Виконай! Дай жити! Змій обіцяв! Дай жити!»

— Туди! — намагаючись не звертати уваги на крики, Тюрин указав на найтовщий корінь, що один-єдиний залишався непорушним серед божевілля живої деревини.

Поки Олександр Петрович з вовкулакою відбивалися на флангах, Маркові вдалося завдати кількох могутніх ударів. Коріння страшно задрижало, пролунав дикий стогін, відразу три роти роззявилися на дерев’яній поверхні. Один по одному в передсмертній муці вигулькнули гримаси Теофіла, Іллі та травника. Коріння розродилося страшною пащею. Зруйнованими коридорами розлетівся останній повний люті рик. Тюрин відчув, як щось вибухнуло у його грудях, і повалився на переплетені пагони.

*

— Доктор Гальванеску сказав, що вам дуже пощастило,— Скалонне крутив якийсь предмет у світлі лампи.— Оце зерно, чи що воно в біса таке, вже почало проростати у вас у грудях.

— Мабуть, травник зашив, коли я валявся після нападу чорносотенців.

Тюрин сидів навпроти, не зводячи очей із загадкового каштана.

— То ви кажете, він був послідовником таємного культу? Приносив у жертву дереву братів? Дикість якась.

— Теофіл, Ілля, та й сам Захарій-травник стали жертвами розумного дерева — богодрева. Вважалося, що його давно не існує. Вже й забули, що таке було.

— Недаремно забули,— скривив повні губи поліцмейстер.— Після вашої самодіяльності три брати зникли, упир згорів, хоча тут не велика втрата, печери обвалені. Архієреї ще сала заллють за шкуру.

— Направду, все почалося з чорносотенців. Якби Теофіл не почав шукати неіснуючий скарб упиря, то Захарій ніколи б не подумав його перетворювати. А так злякався, що той почне рити у древо-келії. Може, Теофіл якось виказав, що знає про те, що травник богодреву молиться. Тому-то Захарій і нагодував його каштановим зерням. А той не тільки перетворився на деревоподібного, але й зрісся з корінням, відродивши його до життя. Це напоумило травника на подальші жертви.

— Ви ж кажете, що й стовпник каштан проковтнув, чого ж тоді так довго на дерево перекидався, а Теофіл раз — і в корі?

— Ілля людиноподібний. Мабуть, зерно краще приживається на людях. Протасій теж швидко почав перетворюватися. Треба було б коріння дослідити. Цікава доісторична істота. З такою міццю і силою!

— Справу закрито, Олександре Петровичу. Раджу про слід чорносотенців не згадувати у рапорті,— Скалонне передав Тюрину каштанове зерня, а з ним — свіжий номер «Киянина».— Здається мені, на нас чекають куди тривожніші події.

Київський поліцмейстер вказав на новину про появу в Києві незрозумілої хвороби. Олександр Петрович пробіг очима замітку: «Чорт-душолов Мартинчук з вулиці Рейтарської у нападі люті покусав сусідку — відьму Галину Трохимчук та її ученицю, малолітню відьму Соломію Гак. На виклик прибув городовий Голець, людина. Поки городовий боровся з чортом, на нього напали відьми, яких теж охопило шаленство... Усього в результаті події постраждало три людини і п’ятеро осіб з нечисті. Всіх виловили і доправили до Олександрівської лікарні. Нашому репортеру вдалося дізнатися, що укушені мають однакові симптоми: через якийсь час починають кидатися на інших, перестають розмовляти й усвідомлювати, хто вони і де перебувають. Усі, хто пам’ятає погром 1892-го, прочитавши ці рядки, відразу згадають про кощів. Закликаємо владу прокоментувати випадок на Рейтарській...»

Тюрин хмикнув. Після погрому ще довго всіх оскаженілих тягнули до лікарні і кричали про кощів. «За двадцять років жодного випадку. Скалонне просто хоче відвернути увагу»,— подумав Олександр Петрович і переключився на інше повідомлення.

Газета написала про землетрус і втечу мощів. Архімандрит засвідчив нове диво, і паломники почали шикуватися у чергу на вході до Лаври.

*

Поки відживлений валявся на столі у Гальванеску, від богодрева не лишилося і сліду. Повним ходом ішли відновлювальні роботи. Пагорб перетворився на мурашник. Старі келії перебудовували. Церковцю затулили риштованням. На горі зводився новий монастирський паркан, під ним уже розчищали галереї старих печер. Замість облуплених дверей поставили величезні ковані.

Тюрин безпорадно махав руками, наче потопельник, у русі робітників. Згори кричали посторонитися. Поки відживлений шукав джерело звуку, переїхали ногу візком. І жоден навіть не намагався відповісти на запитання. Нарешті сищик не витримав, плюнув і стрімкими кроками повернувся до центральної алеї. Зупинився лише під старим каштаном, що зовсім нещодавно першим зустрічав у обителі.

— Спалили. Що не змогли — порубали або ж глибше прикопали. Особисто Голубєв стежив,— пролунало знизу.

— Нас у Святогірський переведуть. А там, кажуть, печери як молоко білі,— зітхнув голос.

Олександр Петрович опустив очі та здивовано посміхнувся. На корінні вмостився гмур. Як завжди, дивився у землю, але цього разу ще й торкався пучками витоптаної долівки, ніби найніжнішої шкіри.

— Старі боги вмирають,— промовив Паладій, не піднімаючи очей. А Тюрин подумав, що намісник Лаври зміг усіх переграти. Отримав