Читати книгу - "Жартівники"

— А це ще хто, отой мій рятівник Нео?

— Зараз познайомишся. Телефонує Кандибі, нехай поквапиться, то, може, ще врятує твою чоловічу гордість…

— А чи варто? — Надійка підсунула крісло й сіла поряд із Зоряною. — Казала ж, вивеземо в лісосмугу й нехай там здихає…

— Так бачиш, Нео закохалась у нього.

— У кого, в оцю купу м’яса? До того ж це не людина, а вампір.

— Присмоктався до тебе й цмолить кров, — глузує Зоряна, — начебто інших дівчат навкруги мало!

Знетямлений Роман лише очима лупає і поглядом перескакує з однієї дівчини на іншу. Враз знову спалахує перед очима блискавка, роздається удар грому, й він на якусь мить втрачає притомність.

— Це, мабуть, я сплю, — шепочуть ледь чутно вуста й до горла підкочується нудотна хвиля. Роман шарпається і розплющує очі: та сама висока стеля, канапа, він у товаристві вродливих дівчат, нудота відступає і у вухах поволі стихає дзвін.

— Ні, не спиш, друже.

— Тоді де я?

— У мене в гостях, — усміхається Надійка. — Спасибі, що попередив заздалегідь.

— Інакше, ми б не змогли підготовити тобі таку врочисту зустріч! — додає Зоряна.

З філіжанкою у руках увійшла Неоніла, зупинилась поряд Зоряни, а в Романа аж щелепа обвисла від подиву.

— А ти хто? — прошепотів, ледь повертаючи язиком.

— Надійка. Ми ж зустрічались з тобою в училищі.

— Твоя рятівниця! — вставила Сиволапка. — Цілуй ручку, невдячний!

— На ось, випий, — Неоніла присіла поряд з хлопцем на канапі й піднесла до рота філіжанку якоїсь бурої рідини.

— Що це?

— Еліксир кохання. Пий, не помреш.

— Хто має висіти, того не отруїш.

— Знай її щире серце!

— Якби вона вчасно не втрутилась, не знаю, чи й батечко зібрав би тебе докупи. Роман малими ковтками випив липкої, гіркої та зате пахучої, як липовий мед, рідини. Тілом пройшлася гаряча ознобна хвиля, затерпнув біль внизу живота, у вилиці, відійшла нудота, й в очах загорівся жвавий вогник.

— Ну як? — Неоніла підвелась з канапи. — Ожив?

— Трохи. Ні, справді стало значно краще… Що це в тебе?

— Я сама не знаю.

— Жива вода. Чув коли-небудь про таку?

— Чув! А ті… Де вони?

— Соловейки?

— Еге ж.

— Там, де їм і місце — за ґратами!

— Усі-і?

— Окрім тебе.

— І завіщо мені така ласка? — Роман, за всіма ознаками, оклигує, на лице вибивається рум'яність, і він, зціпивши зуби, спустив з канапи ноги й сів.

— Сподобався ти мені! — і не второпаєш, підтрунює чи серйозно каже Неоніла.

— Яких тільки див не витворює любов зі слабкою статтю, — зітхає Надійка, продовжуючи сидіти в кріслі.

— Та невже? — дивиться Роман у непроникливе личко Неоніли й намагається жартувати. — Тільки нащо тобі інвалід?

— Звідки ти це взяв?

— Твоє дзеркальне відображення щойно сказало.

— На моє щастя, там у тебе все гаразд.

— До весілля виздоровієш.

— Молися Богу, що вдарив дилетант…

Романові значно краще. Хоча болить ще вилиця, ниють ребра, пече у пахві, але випита рідина подіяла на його настрій цілюще.

— Голубоньки мої, хто ви всі в біса такі? І що ви маєте спільного з клубом «Зона ризику», й що ви тут робите?

— Сизокрилий орле! Стільки запитань! — сміється Надійка. — Чи не занадто? Для початку скажи, що ти намірявся зі мною зробити?

— Або я знаю, — стенув плечима.

— А хто знає?

— Може побили б, може б зґвалтували, можливо й убили б… Я палав жадобою помсти, адже ти мені всі плани поламала!

— І які ж то плани були?

— Поїздка на Канари, щорічні круїзи…

— А хто в цьому винен, хто кому перший причинив капость? — Неоніла поглянула на годинник, підійшла до хлопця і взяла під руку.

— Ану встань на ноги.

Роман зробив кілька нетвердих кроків і знову опустився на канапу.

— Боже, Надійко! — продовжує кпинити з нещасного, побитого хлопця Зоряна. — Я досі не перестаю дивуватись, як ти піддалась оцій безвольній купі м'яса?

— Де я сподівалась, що він скористається газом.

— А чим же іще було скористатися! Поглянь лише на мускули! — Зоряна підступила до хлопця взяла за руку й підняла догори. — Як у горобця!

— І це сильна половина називається! Ти хоч раз підтягнешся на турніку?

— Зате фотопичка яка!

— Красень! Як манекен у Кардена…

— Сестри, як справи? — голосом Нестора озвався переговорний пристрій.

— Усе гаразд! — відповіли разом близнючки.

— Потрібні ноші?

— Ні, піде сам.

— Тоді виходьте.

— Куди ви мене поведете?

— На плаху! — вставила Надійка.

— Здамо у люблячі руки татуся та матусі.

Близнючки підхопили під руки дещо ошелешеного Романа й повели по сходах униз, де вже чекав професор…

39

— Пані й панове, сенсація віку! — мов порив вітру, ввірвалась у кабінет Зоряна, розгорнула обласну газету й стала читати:

«Кримінальні неприємності!

Минулої суботи, під час чергового розбійницького нападу на село Вишеньки Трибільського району, працівниками карного розшуку затримана організована злочинна група, на рахунку якої біля півсотні крадіжок з магазинів, кіосків, аптек, а також ряд зухвалих розбійницьких нападів на сільські клуби.

У бандитів при обшуку за місцем проживання, вилучені награбоване: відеотехніка, золоті вироби, предмети туалету й десять крадених автомобілів. У ватажка банди, тричі рецидивіста Панаса Скуця під кличкою „Флібустьєр“, вилучено значну суму доларів, знайдено пістолет марки ТТ і двадцять патронів калібру 7,52 мм… Ведеться слідство.»

— Ну й молодці! — саркастично вигукнув Грицько.

— Два роки невтомних полювань, — продовжив у цьому дусі Василь Смичак, — наших славних стражів громадського порядку, нарешті успішно завершилися!

— Хто ж у тій міліції ловитиме, коли туди, заради високої платні, як і до речі в попи, посунули всі ледарі, що не хочуть працювати?

— Про нас, хоч би слово зронили…

— Друзі, — всміхнувся Нестор. — Не прагніть передчасної слави! Це я попросив командира «Беркута» ніде, жодним словом не згадувати, особливо у пресі, що до затримання причетні наші «сакурівці». І не через зайву скромність. Не лиха година, стукне в голову якомусь чиновникові — приїдуть і закриють секцію! Таке вже не раз мало місце в історії цього виду спорту. Знову ж, слідство триватиме довго, багатьох з вас викликали б, як свідків… А так, нехай собі соловейки думають, що в залі були перебрані у цивільне беркутівці. Нам працювати потрібно, а не по судах їздити…

— Все правильно, Несторе Григоровичу, — підсмішковується Тарас. — Що менше знаєш, тим корисніше для здоров'я! Повернімося до сценарію…

— Отож, у показових виступах задіємо шість пар сакурівців. Хто конкретно, вирішуйте самі. Ти, Зоряно, постав бій так, щоб видовище вийшло кращим, аніж по телевізору… Залишилось п'ять днів, тренуйтесь у камуфляжній формі. Зверніть увагу на