Читати книгу - "Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна"

У Люка, на дармовисі для ключів. Блакитний камінь на металевій пластинці.

...А де я міг бачити ще один?

Печера, в якій мене ув’язнив Люк, блокувала Козирі, а також мої магічні здібності, підкріплені Лоґрусом. Якщо Люк тягає з собою уламки цих стін, то недарма. Які ще властивості вони можуть мати?

Я витратив майже годину, намагаючись дізнатися щось про природу цих камінців, але вони противилися моїм Лоґруським чуйникам. Урешті-решт я роздратовано засунув їх до кишені, поїв трохи хліба та сиру, ковтнув іще вина.

Відтак підвівся та знову обійшов печеру, перевіряючи свої пастки. У цьому місці я був замкнений уже місяць, а може, й більше. Переміряв кроками всі ці тунелі, коридори, гроти, шукаючи вихід, якого не було. Інколи я гасав ними, наче навіжений, здирав до крові кулаки об їхні холодні стіни. Іншим разом рухався повільно, розшукуючи тріщини або лінії розлому. Кілька разів намагався посунути брилу, що перекривала отвір до печери. Безуспішно. Брилу було затиснуто в отворі, тож я не міг зрушити її ні на дюйм. Усе вказувало на те, що я застрягнув тут надовго...

Мої пастки...

Нічого не змінилося відтоді, коли я перевіряв їх востаннє — величезні каменюки, які природа розкидала у звичній для себе недбалій манері, тепер, заклинені, покоїлися на високих опорах, ладні зірватися з них, щойно хтось зачепить замасковані мотузки. Мотузки я розшукав у коморі, знявши з численних ящиків та коробок.

Хтось? Звісно ж, це буде Люк! Хто ж іще?! Це він ув’язнив мене тут. І, якщо він повернеться, — ні, коли він повернеться! — на нього чекатимуть пастки-сюрпризи. Він має зброю. Він матиме виграшнішу позицію, перебуваючи вгорі, біля входу, якщо я просто чекатиму на нього внизу. Ні, так не піде. Я там не чекатиму.

Я змушу його зайти всередину, розшукуючи мене, — і тоді...

Я повернувся до свого табору. Але щось мене непокоїло.

Я влігся, підклавши руки під голову, й узявся перевіряти свої плани. Брили в моїх пастках здатні вбити людину, а я не хотів убивати Люка. І тут річ була не в приятельських почуттях, хоча донедавна я вважав Люка добрим приятелем. Вважав доти, доки дізнався, що це він убив мого дядька Каїна і, схоже, був сповнений рішучості покінчити й із рештою моїх рідних в Амбері. І все тому, що Каїн убив Люкового батька, а мого дядька Бранда — людину, яку охоче б убив будь-хто з його рідних. Так, виявилося, що Люк, чи Рінальдо — тепер я дізнався його справжнє ім’я — мій кузен, і він має підстави взяти участь в одній з наших родинних вендет. Проте його намір покінчити з усією нашою родиною здавався мені дещо непоміркованим.

Але не сентиментальні почуття і не голос крові змусили мене розібрати мої пастки. Люк був потрібний мені живим, бо в усій цій ситуації наразі було надто багато незрозумілого для мене, й воно могло так і залишитися незрозумілим, якщо він відійде у вічність, нічого не пояснивши мені.

Джасра... Козирі Долі... те, як легко стежили за моїм пересуванням Тінями... вся історія спілкування Люка з тим художником, божевільним окультистом Віктором Мелманом... усе, що відомо йому про Джулію та її загибель...

Я розпочав усе з початку. Демонтував свої пастки. Новий план був дуже простий, і він базувався на одній речі, про яку, сподівався, Люк не в курсі.

Я перетягнув спальник на нове місце — в тунель, що сусідив безпосередньо зі шахтою, нагорі якої був вхід до печери, тепер заблокований. Я переніс сюди дещо із запасів їжі та питва. Мені треба було постійно перебувати поблизу.

Нова пастка базувалася на дуже простій речі, простій і майже неминучій. Щойно я встановив її тут, мені не залишилося нічого, лише чекати. Чекати і пам’ятати. А ще — планувати. Я мусив попередити решту рідних. Мені треба було щось зробити з Колесом-Привидом. Я мав дізнатися, що було відомо Меґ Девлін. Мені треба було... та купу речей мені треба було зробити.

Я чекав. Думав про Тіньові бурі, про сни, про химерні Козирі та Озерну Панну. В моєму житті був тривалий проміжок часу, коли я просто плив за течією, потім настали дні, перенасичені подіями. А тепер ось цей довгий термін бездіяльності. Єдина моя розрада полягала в тому, що, можливо, часовий потік тут випереджає інші, ті, що цікавлять мене наразі. Місяць, який я просидів тут, може дорівнювати одній добі в Амбері чи навіть менше. Якщо мені вдасться вибратися звідси невдовзі, можливо, сліди, які мені треба відстежити, ще не вихолонуть.

Трохи згодом я загасив лампу й зібрався спати. Кристалічні лінзи моєї в’язниці пропускали трохи світла, прояснюючись та знову темнішаючи, й цього було достатньо, аби знати, день надворі чи ніч, і дотримуватись у своїй щоденній рутині звичного ритму.

Упродовж наступних трьох днів я читав та перечитував щоденник Мелмана, писанину, в якій було надто багато алюзій і надто мало корисної інформації, і майже переконав себе, що Людина в Каптурі, як іменував Мелман свого відвідувача та вчителя, — це Люк, не хто інший. Хіба що деякі згадки про андрогінність[50] збивали мене з пантелику. Наприкінці зошита з’явилися записи щодо необхідності принести в жертву Сина Хаосу, і тепер, знаючи, що Мелман мав убити мене, я відносив їх на свій рахунок. Але якщо за цим стояв Люк, то як можна пояснити його неоднозначну поведінку на горі в Нью-Мексико, коли він порадив мені знищити Козирі Долі та прогнав мене геть, наче рятуючи від чогось? Окрім того, Люк зізнався у кількох попередніх замахах на моє життя, але заперечив свою причетність до недавніх. Навіщо йому це робити, якщо всі замахи — справа його рук? Хто ще може бути причетний до замахів? Чого я досі не знаю? Мабуть, аби скласти пазл, іще бракувало певних елементів, але я мав відчуття, що небагатьох, і достатньо буде отримати ще крихту інформації, ще трохи посовати пазлики, — й раптом усе стане на своє місце, і можна буде чітко побачити картинку, яку я давно мав би уздріти.

Я міг би здогадатися, що по мене прийдуть уночі. Міг би, але не здогадався. Якби це спало мені на думку,