Читати книгу - "Володарка останньої фортеці, Анна Ліє Кейн"

За обідом мені шматок у горло не ліз. В основному через сповнений ненависті погляд Меріт, та хтивий блиск очей Болдра. Але доводилося імітувати інтерес до їжі, хоча б для того, щоб уникнути участі у світській бесіді.

Тим часом брати, обмінявшись парою нічого не значущих фраз, перейшли до обговорення важливих справ:

- Скількох тобі ще залишилося спіймати? - питав Болдр, і я легко зрозуміла, що він має на увазі мучителів Асгейра.

- Залишилося всього двоє, - байдуже відповів маршал, стежачи як столовий ніж у його руці розрізає відбивну. Я теж з-під опущених вій заворожено споглядала за рухами чоловіка.

- І де вони можуть бути? - здивувався старший із братів. - Ще далі на північ? Я чув, що в селах Валуа немає традиції пускати на ніч чужинців. Чи ти думаєш, що вони побігли в гори? Чи у Джастану?

Я дуже сподівалася на останнє. Хоч би Оттавіо згинув десь у горах і не накликав на мої землі лиха.

Днями мені снився сон, що тіло генерала знайшли в полях. Тоді Асгейр заспокоївся, зібрав військо та поїхав до столиці Мілаїри. Але ні... Герцог де Фіцваль десь причаївся і чекав.

- Я здогадуюсь де ховається Даріо де Шальє, - повільно і спокійно промовив Асгейр, і по моїй спині вниз збігла зграйка мурашок. - Але Оттавіо де Фіцвалю вдалося зникнути. Не виключаю, що він справді міг причаїтися в горах чи попроситись у Джастану. Але їхньому королю Торгнір вже надіслав листа з попередженням про те, що якщо він не видасть генерала, то ми оголосимо і їм війну.

- Відповіді ще не було?

- Ні, але старий гусак навряд чи приховуватиме ольдовійського втікача. Їх королівство і так розривають аристократичні міжусобиці, в основному через відсутність прямого спадкоємця чоловічої статі й через поразку у війні з островами.

Я згадала правителя Джастани та опустила голову, ховаючи посмішку. Сивий, губатий чоловік із довгою шиєю і вічно похмурим обличчям, справді чимось нагадував гусака. Це порівняння та насмішкувата вимова Асгейра змусили мене трохи розслабитися.

- Чому ж, світлий лорде, ви зберігаєте життя аристократам Валуа? - несподівано тонким улесливим голоском запитала Інгрід. Я здивовано обернулася до неї. Дівчина дивилася на маршала поглядом сповненим захоплення і надії: - Ви не думаєте, що вони можуть покривати когось із ваших ворогів?

Я знову похолола, зі зневірою дивлячись на рудоволосу дівчину. Не підозрювала, що вона зможе так невимушено питати про подібне у моїй присутності. Назаріо зловив мій погляд і трохи зсунув брови, закликаючи заспокоїтися. Я скорилася, знову звернувши увагу на свою тарілку.

- Так, такий варіант можливий, - на хвилину задумавшись, а може просто жуючи, відповів біловолосий. У горлі різко пересохло, але я побоялася взяти келих, щоб не видати я в мене тремтять руки. Невже Асгейр справді підозрює мене в укритті Оттавіо, але... нічого не робить? Ось так просто залишив мені титул, ходить зі мною під руку в присутності нареченої та власного брата?

Після страху прийшов гнів.

Швидше б Гунари та їхні супутні поїхали, а я змогла спокійно виставити Даріо за ворота Вомон-ле-Тіссен, хай би забирався на всі чотири сторони й не змушував мене трястись як кленовий листок, при кожному погляді Білого Кату. 

А можливо...

Я скосила очі на чоловіка, що сановито розкинувся поруч зі мною, і розмірковувала про те, а чи не виставити мені підполковника із замку прямо сьогодні? Він уже цілком здоровий, переодягнений і забезпечений новими документами, я зробила для нього все, що могла.

З моїх роздумів мене висмикнув голос колишньої принцеси Ольдовії:

- Леді Сандро, я чула, що герцог Клемент де Валуа був чудовим мисливцем і мав цілу мисливську кімнату і псарню з натренованими собаками. Це правда?

- Так, Ваша... - я хотіла звично звернутися до королівської доньки, але глянула на її сусіда по столу і виправилася: - Леді Домініко, це правда. Мій чоловік любив полювання. На території замку є псарня, а також соколятня. Ви хочете оглянути їх?

- Це було б дуже цікаво, - усміхнулася дівчина, а потім ніяково подивилася на Болдра. Його погляд у відповідь був рішучим і поблажливим. Принцеса продовжила: - По дорозі сюди я розповідала Його Високості, що дізналася від батька та дядька про те, як цікаво було полювати в Валуа. Його дуже зацікавили мої історії, і принц виявив бажання спробувати цю вашу розвагу.

Від подиву я тільки відкрила рота, збиралася відповісти, але зрозуміла, що навіть не знаю, що сказати. Мене не захоплювало полювання чи лицарські турніри, які за чутками були дуже шановані принцесою Ольдовії та безліччю знатних дам. Після прибуття у Вомон-ле-Тіссен я навіть жодного разу не навідувалася в псарні та соколятню, та й у стайнях не була. Усім цим завідував Назаріо. На нього я зараз і перевела здивований погляд.

Чолові кивнув, зрозумівши мене, і заговорив, ніби тільки чекав дозволу:

- Якщо шановні гості Вомон-ле-Тіссен бажають розважитись полюванням, то ми будемо раді організувати це. Коли б ви хотіли полювати?

- Завтра, - з дитячим захопленням вигукнула Домініка і радісно подивилася на Болдра. Той усміхнувся і велично кивнув моєму констеблеві:

- Завтра буде чудовий день для полювання. Розпорядіться підготувати все на завтра, - потім принц обернувся до Інгрід: - Світла леді, ви складете нам компанію?

- Звичайно, лорде Болдр, я не можу відмовити вам, - статечно сказала вона. На обличчі леді Меріт відобразився справжній переляк і вона швидко відхрестилася від цієї пригоди:

- Я вже не така молода, щоб цілий день трястися в сідлі.

Тоді Болдр обернувся до родича:

- Як твоя рана, брат, не завадить нашій розвазі?

– У мене ще є справи у замку, – беземоційно відмовився Асгейр. Другий принц скривився, але наполягати не став.

А потім чоловік обернувся до мене і губи його спотворила недобра усмішка, наче він щось задумав.

- Але ж леді Резеда-Сандра не зможе образити мене відмовою взяти участь у наших пригодах?

Неусвідомлено я навіть захопилася цим формулюванням, яке заочно ставило мене у невигідне положення. А під поглядом жовтих очей, змогла лише стримано кивнути: