Читати книгу - "Крізь пекло, Валерія Дражинська"

- Відійдіть, будь ласка! Ви занадто близько, - упершись руками в груди, спробувала його відштовхнути.

- Це погано? - мені не те що не вдалося відсунути цю людину, але він примудрився присунутися ще ближче. Як? Він людина. Я знаю! Відчуваю.

- Відійди! - уже розгублено шепочу. 

- Не думаю, що ти цього хочеш, Єлизавета. Так як дивишся на мене - хочеться світ до твоїх ніг покласти. Звідки ти така взялася? Красива. Смілива. Відчайдушна, - ніжно проводить кісточкою пальця по щоці, - Як тільки до мене підійти наважилася?! 

Що це? Сила голосу? Сила переконання? Чи відгомін минулого? Не знаю. Але я пливу.

- Що тобі треба? - але все ж грубо випльовую в обличчя, більше не в силах фізично протистояти такому натиску, передбачаючи марність.

Переконання такої сили мені ще не доводилося відчувати. Адже він людина. Або що?

- А ти даси те, що мені потрібно, Лізо? - нахиляючись, вкрадливо цікавиться, зачіпаючи мочку вуха.

- Пусти, - а я вибухаю і ненавмисно б'ю рукою по голові не шкоду своїй кінцівці.

Сила удару більш ніж велика. У звичайної людини череп би розколовся. А тут...

- Даремно! Ліза... Ліза..., - м'яко цілує в куточок губ та йде.

Що це будо? Я у повному шоці!

Лекс з'явився хвилин за двадцять, з винуватою посмішкою простягаючи мені келих шампанського.

- Вибач, що покинув! Потрібно було залагодити свої справи, про які я тобі згадував.

Шампанське я проігнорувала. Він зі зітханням віддав його офіціантові, що проходив повз.

- Ну що, переконалася? - кивнув головою в бік Вазиліса.

- Так! - односкладово відповіла я, не бажаючи розвивати тему. - Нам ще довго тут знаходитися?

Лекс кинув побіжний погляд на годинник.

- Не дуже. Скоро буде зупинка і, якщо хочеш, ми зійдемо.

- Хочу.

Залишок вечора минув спокійно. Якщо загалом можна так змалювати ситуацію, що склалася. Вазіліс більше своїм інтересом не балував, уже, напевно, й забувши про моє існування. Жіночою увагою він обділений не був - біля нього постійно вешталася чергова особина, віддано заглядаючи в очі. Можу посперечатися, що моя незвичайна реакція під час знайомства, на нього особливого враження не справила. Звик вже!

А мені було боляче! Дуже! Я дивилася на нього і розуміла, що це лише оболонка того, хто мені потрібен! Котре лезо пройшлося по незагоєній рані, залишаючи за собою гіркоту нездійснених надій.

Залишала лайнер без засмучення. Такий потужний подразник, в особі живого нагадування про своє втрачене кохання, для моєї психіки був перебір. Тоді я ще не знала, що була втягнута в непросту гру. І старт вже задано!  

- Тепер я вільна від твоєї опіки? - байдуже поцікавилася в машині, понуро поглядаючи у вікно.

- Так.

Назад ми їхали вже на джипі петляючою гірською дорогою над морем, обрис якого лише вгадувався в темряві.

Щойно лайнер залишився позаду, Лекса охопила дивна напруга - я не надавала цьому особливого значення, перебуваючи в пост стресовій апатії. Думати не хотілося, розмовляти теж, але все ж варто було дещо уточнити:

- Ми завтра вилітаємо?

- Ти ж хотіла прогулятися островом!

- Уже не хочу.

- Добре. Тоді іншим разом, - вимушено знизав плечима.

Машина раптом різко загальмувала. Я здивовано подивилася в тоноване вікно. Нас оточили неясні людські тіні.

- Почалося! - з полегшенням видихнув Лекс.

- Ти, про що? Хто це? - апатія, йдучи, широко розкрила двері паніки.

- Мисливці! Точніше, їхні слуги - тіні.

- Які ще мисливці!

- На вампірів, - спокійно пояснив блакитноокий, - Пам'ятаєш харчовий ланцюжок - на кожного хижака знайдеться свій хижак. Це Волхви, могутні маги з демоном замість душі. Прибули в наш світ разом з Істинними для балансу сил. Це вже люди, що посвячені в цю таємницю, дали їм звичне визначення - Вампіри та Мисливці.

Ні, він що знущається?!

- І ти тільки зараз говориш мені про таку незначну деталь?! І чому так спокійно? - вкотре за вечір зірвалася на крик.

- У мене є козир! - порадував він.

- А без козирів ми розібратися з ними не можемо?

- З кількома так, але їх багато.

- Лексе, скотина, ти що задумав?

- Потім ще спасибі скажеш! – підморгнув та з піднятими руками вийшов із машини.

Я так просто здаватися не збиралася! Але... довелося - вловивши мій агресивний настрій, дві тіні, не особливо напружуючись, швидко знерухомили мене. Але як?! Це були звичайні люди, щоправда, які не поступалися мені в силі. З одним я б ще впоралася, але тут, не рахуючи двох, що тримали мене, ще штук десять оточувало! Буде можливість - обов'язково вб'ю Лекса! Присягаюся! Знала ж, що цей хмир щось замишляє, але все одно розслабилася. Просто несподівана зустріч на лайнері вибила із колії. Цікаво, заздалегідь спланував чи ситуація зіграла на руку?!