Читати книгу - "Крізь пекло, Валерія Дражинська"

У гнітючій тиші, кого насильно, а кого і з доброї волі, утрамбували в невеликий пікап. Усередині, крім нас, розмістилися ще шестеро людей-тіней, геть блокуючи шляхи до звільнення. Найбільше лякало, що за весь час вони не вимовили жодного слова. Безликі - ось він точний опис мисливців! Ковзаючи поглядом по нерухомих постатях, я розуміла - переді мною типові вбивці, які, зробивши свою справу, з легкістю загубляться в натовпі, не викликавши ні в кого інтересу. Обнадіював лише один факт - якщо відразу не вбили, а везуть кудись, є, хоч і маленький, але шанс. Буду розраховувати на козир Лекса, щоб його живим закопали, сволота!

Усю дорогу я нищівно дивилася на блакитноокого. Щоправда, з нього, як з гуся вода, але мені хоч якесь задоволення! Не знаю, скільки часу ми їхали, десять хвилин чи кілька годин, лише коли зупинилися, постаті мисливців почали рухатися. Нас, не особливо церемонячись, виштовхали з пікапа у величезне приміщення, що нагадувало ангар. Новий поштовх у спину, який, підозрюю, вказував напрямок нашої подальшої подорожі, справив протилежний ефект - завдяки величезним шпилькам, я не втрималася на ногах та розпласталася на бетонній підлозі. Допомогти піднятися дамі ніхто не поспішав. Навіть Лекс, упир недороблений, стояв істуканом та дивився на мене в легкому замішанні.

- А сказати просто не можна? - єхидно поцікавилася я, піднімаючись.

Ніхто не спромігся відповісти. Вони, що розмовляти не вміють?!

Нас повели нескінченним довгим тунелем, було враження, що ми йдемо якимось військовим бункером, розпізнавання якого впиралося в слабкість до бойовиків. З кожним зробленим кроком реальність вислизала і, коли мене, нарешті, грубо заштовхнули в тьмяне приміщення, химерність того, що відбувається, накрила з головою.

Двері голосно зачинилися. Я посмикала ручкою - замкнено. Зі злості довбонула ногою, погана ідея - каблук тріснув, а на дверях навіть подряпини не залишилося. Відразу згадала про свій зовнішній вигляд та нервово засміялася.

«Сижу за решёткой в темнице сырой, вскормлённый в неволе…»… напіввампір... хм... поки ще живий... «мой грустный товарищ, махая крылом»… - далі перекручувати Пушкіна не ризикнула, бо раптом і мені зараз захочеться кривавої їжі!

Огляд камери привів до невтішних результатів - квадратна металева коробка, розміром десь три на три квадратні метри. Навіть решітки немає. В одному кутку жалюгідна подоба ліжка без нічого, хоч би сіно кинули для м'якості, в іншому - унітаз. Спартанські умови! Слабке тьмяне світло давала люмінесцентна панель на стелі. Приречено зітхнувши, я сіла на підлогу в позі лотоса та почала гіпнотизувати зачинені двері, подумки матюкаючи Лекса на чому світ стоїть.

Двері відчинилися за моїми скромними підрахунками ближче до обіду наступного дня. Від нудьги я встигла розчленувати зіпсовані босоніжки на всі можливі складові та босоніж намотати не менше двох кілометрів у мізерних розмірах камери. Двоє мисливців (а по одному слабо?!) знову повели мене тунелем. Цього разу йшли не довго. Незабаром я опинилася в шикарно обставленій кімнаті. Наодинці з Лексом! Ігноруючи останнього, я плюхнулася в крісло, що стояло поруч із ним, і застигла в очікуванні. Не потрібно було мати сім п'ядей у лобі, щоб зрозуміти - з хвилини на хвилину перед нашим поглядом постане сам господар місцевого балагану. Про це красномовно натякало величезне крісло, яке наразі пустувало по інший бік дубового столу навпроти нас.

- Алексіосе, тобі, що безсмертя на мізки тисне? Вічного спокою захотілося? - цей голос упізнаю з тисячі.

Та скільки можна?! Хтось згори явно знущається з мене! За кілька секунд я відчула на власній шкурі три зростаючі, у своїй послідовності, м'яко кажучи, потрясіння.

Перше - від панелі, що безшумно від'їхала в бічній стіні, відокремився Вазиліс та вмостився в порожнє крісло.

- Всупереч твоїм надіям, Владаре, я планую прожити вічне та щасливе життя! - задоволено прорік Лекс.

Друге - відкрилися ділянки підсвідомості, раніше заблоковані чужою волею. Тепер я точно знала - Влад не помер і вчора на прийомі був саме він. Упевненість у своїй сумнівній смерті він мені елементарно вселив, так само, як і змусив повірити у вчорашнього двійника. З такими-то талантами міг би і пошкодувати, усунувши пам'ять про себе! Але немає в ньому почуттів! Якою ж тварюкою треба бути, щоб так вчинити?! Я ж хотіла накласти на себе руки! Його погляд, глузливо чужий та байдужий, цинічно стежив за моєю реакцією.

І третє - мене накрила хвиля всепоглинаючої ненависті, геть-чисто змиваючи намертво в'їдаючу в душу любов! Немає більше душі!