Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

 -    А ви чули, Жанну Григорівну звільняють? – прибігла на перерві  повідомити мені цю «радісну» новину  Миколайчук Лариса.

-    Ні, Ларочка, не чула. А ти де цю плітку підчепила? – вже звикла, що  Лариса з Дашею у мене замість програми  «Новини». Зранку побігали по школі, до обіду порція надзвичайних повідомлень є. Відсотків на шістдесят  - побрехеньки, проте, й правда часом проскакувала.  А головне, як по телевізору: то страшні, то смішні події, чергування для підтримки мозку в тонусі.

-    Ну, ви темна, Софія Костянтинівна, - звикла до  таких «компліментів». – Учора таке було, а ви не в курсах? 

-    А що було учора? – реально за уроками й стосами зошитів  ( зразу й диктанти, і твори в одну купу до кінця чверті) взагалі до учительської не забігала. Журнали якщо залишалися  в класі  з попереднього уроку – прекрасно, а ні –  то ніколи цим питанням  було займатися.  Діти вже звикли, що на перерві  я їм щось пояснюю чи то просто  говоримо по душам, тому користувалися моїм вільним часом, як їм заманеться. Але ж мені так приємно з ними проводити час, а коли  обопільно гарно – то є любов, тому нарікати якось не варто.

-    Жаба Таньку Крису по морді ляпнула, - не очікуючи, коли дівчата культурно усе розкажуть, зробив яскравий анонс Рома Маркін. Потім побачив, як я на нього з докором поглянула, швидко виправився. – Пардоньте, Жанна Григорівна відвісила Тетяні Крисовській по її негарному обличчю важкого ляща.  Так їй падлі й треба!

-    Це правда? За що? – я підсунула стільчика й всілася, а то якось від подібних «приємних» новин в голові запаморочилося. Рома дав можливість розказати дівчатам в усіх подробицях, оскільки ті  просто від нетерплячки почали гризти нігті. 

-    Було так: Танька сиділа на підвіконні й запихалася тістечком. Хронічно голодна вона, всі знають. Жанна Григорівна проходила  мимо й наказала, щоб та коза злізла, адже не  ворона на гілці. Танька матюкнулася й проігнорила. Ото й отримала ляпаса. Дівки казали, щока у Таньки червона реально була. Розревлася й пішла мамці дзвонити. Та прибігла, заяву про побиття написала, у РОНО подзвонила. Там вимагали, щоб Жанна Григорівна попросила вибачення у Таньки. Мовляв, Жанна  її давно   пресує, прикиньте, - торохтіла Дашка.

-    А Жанна Григорівна не вибачилася. Вони взагалі там кислотою плюватися почали. Таке роздули. Зібрали невдоволених батьків. У директора весь  вечір розборки у кабінеті були, - видала свою порцію Лариса.

-    А Жанна Григорівна сьогодні у школі? – спитала у своїх усезнаючих дівчат.  

-    Так. Я бачила її на минулій перерві. Її точно звільнять! – без суду й слідства видала Дашка.

-    Сподіваюсь, що ні, - мовила й уявила, як паршиво зараз мало бути Жанні Григорівні, адже на неї стільки бруду вилили.   

Замість запланованої перевірки зошитів я відшукала Жанну Григорівну. Вона сиділа в куточку підсобки, мнучи  край свого яскравого шарфика. Якби не печальний вираз її очей, можна було б  сказати, що вчителька не змінилася. Побачивши мене, вона  оживилася. 

-    Жанно Григорівно, я тільки дізналася. Невже правда, що вас звільняють? – почала з головного. - Як же так?

-      Усе нормально. Я напишу заяву  з власного бажання й піду. Усе гаразд, Сонечка. Значить, пора мені. Нерви вже ні к чорту, - спокійно, й, як завжди, розсудливо, відповіла Жанна Григорівна. – Хотілося по-людськи, три роки до пенсії лишилося. Значить, треба зараз.

-    І ви згодні з тим, що… Але ж можна якось вирішити  цю проблему, - мені реально здавалося, що можна.

-    Сонечка, я дійсно винна. Не стрималась. Вчитель має бути вищим, завжди тримати себе в  межах дозволеного. Я не мала права її бити, що б вона не сказала, що б не зробила. Усе правильно, мені варто залишити школу.

-    Нічого не правильно!  Ви – чудовий педагог! Ну трапилося. Людина – не машина. Це ж не те, що ви кожного дня тут усіх б’єте та принижуєте. Стадія афекту, - вигороджувала я  симпатичного мені педагога. Ця Таня, недаремно її всі Крисою дражнять ( і не тому, що прізвище підказує), - доволі неприємна особина з непристойно вульгарною поведінкою. 

-    Ой, Сонечка, я такого наслухалася! Виходить, що усіх принижую. Мені здається, я тут зайва. Школа змінилася, Соня. Вам буде  працювати дуже складно. Авторитет вчителя втрачений. Але найголовніше, що я дійсно винна. Нічим крити й рачкувати назад. 

-    А якщо діти хочуть, щоб ви не йшли? Вони хочуть, щоб ви у них викладали, - почала кидати соломинку для порятунку.

-    Діти? Хочуть? Які діти? Вони не люблять, щоб проти шерсті. Дисципліна – не в моді. Демократію усім подавай.

-    Наприклад, мій клас і ваш.  Я впевнена, ще будуть. Нормальні діти й батьки зрозуміють.

-    Не варто задіювати дітей через мою скромну персону, - розкусила мій хід Жанна Григорівна. 
Але я задіяла. Вірніше, просто пояснила, що вчитель – людина й, можливо, імпульсивно, але відповів на хамство різкою відсіччю.  
  
-    А учителькам начебто нізя битися, - подав голос Гоша Задорожний.

-    Нікому, Гоша, не можна битися, не тільки учителькам. Людина відрізняється від тварин  високою організованістю. Є мова, саме словами  варто вирішувати усі питання. Припустимо, Гоша, тебе грубо вилаяли, що б ти зробив?

 Клас, як і Гоша, мовчав. Але не Титаренко. Той свої «п’ять копійок» куди завгодно вставить.      

-    А якби ви проходили коридором, а там Танька чи ще хто. Я, наприклад. Не зліз, а на вас матом? Вдарили б?

-    А ти б об матюкав мене за те, що зробила зауваження? – очі в очі, питання на питання.

-    Навряд чи, - відповів, трохи помовчавши. – А якби Танька вас образила? Дали б їй по морді?

-    По обличчю, - виправила. – Все від обставин залежало б. Якщо б перед цим в якомусь класі довели до білого каління,то, можливо, й зі сходів спустила б, - відповіла відверто й на емоціях. У класі тиша змінилася аплодисментами. Я ледве перекричала, - Але це неправильно! До вчителя треба ставитися з повагою, тоді й він вас буде поважати.