Читати книгу - "Підкорись мені, дівчинко, Ванда Кей"

ПОЛІНА

– Дівчинко, ти до Царенка? – я смикаюся від звернення чергової медсестри лікарні на поверсі, де лікують мого дідуся. Серце блискавично тікає в п'яти. Перебуваю в стані постійного очікування неприємних новин, як не намагаюся налаштувати себе на позитивний лад. Тому нерви шаленіють.

– Так, я до дідуся, – невпевнено відгукуюся і прямую в її бік. Здалеку намагаюся прочитати по її обличчю, які звістки на мене чекають. Боюся злякати удачу. – Можна мені до нього пройти?

– Можна. Ти йди до дідуся в палату, а я попереджу Юлію Кирилівну. Вона просила повідомити, коли ти з'явишся, – каже медсестра, виходячи з–за свого столу. Вона пам'ятає мене з першого дня, коли дідусь щойно поступив до них у лікарню.

Я зітхаю з полегшенням і прагну скоріше його побачити. Зачекався вже мене напевно. Турбується, більше ніж я. А мені є чим його порадувати. У щоденнику тільки відмінні позначки. Несу йому кілька грейпфруктів, куплених дорогою. Даю собі внутрішню установку посміхатися й усім своїм упевненим виглядом показувати хворому, що в мене все добре і я сама з усім справляюся.

– Онучко, нарешті, – він із полегшенням зітхає, побачивши мене в дверному отворі, і тягне руки, щоб скоріше мене обійняти.

– Як ти почуваєшся? – по його обличчю видно, що він відновлюється. Пожвавлений колір обличчя, блиск в очах, які я помічаю, розбивають вщент усі мої тривоги.

– Дуже добре, що ти прийшла. Поліно, нам потрібно з тобою переговорити в присутності дідуся, – до нас підходить Юлія Кирилівна. Обіймаючи мене за плечі, вона нахиляється до дідуся. Промацує його пульс і дивиться на свій годинник. – Не погано. Я вами задоволена. Вона приємно посміхається і обличчя її випромінює доброту і спокій, так властиві по–справжньому впевненим у собі людям.

– Щось потрібно купити для дідуся? – я виявляю готовність іти на будь–які матеріальні жертви заради одужання рідного дідуся.

– Річ не в дідусеві, а в тобі, – Юля перезирається з ним, ніби в пошуках його підтримки.

– Я щось не так роблю? – дивуюся і переводжу погляд з обличчя Юлі на обличчя дідуся.

– Бачиш, на дідуся чекає серйозна реабілітація. Ми його зараз витягнули, але потрібно закріпити позитивний результат, і він має ще деякий час перебувати в лікарні. Якщо виписати його в такому стані, то немає гарантії, що незабаром не станеться знову збій і все по новому.

– Так я можу за ним доглядати.

– Ти, на сьогоднішній день є ученицею випускного класу. І головне завдання для тебе закінчити школу, ти не можеш її ні пропускати, ні, що ще гірше, залишити.

– Говоріть, як є, Юлечко, – втручається мій дідусь. Він розуміє, що мені не відразу вдасться зрозуміти справжню мету затіяної розмови. – Полінонько, ми вже все обговорили з Юлією. Підвів я тебе, старий пень. У діда на очах з'являються сльози і він насилу стримує їх. – Юля чудова, чуйна людина...

– Давайте, все таки я поясню ситуацію, – Юля перебиває дідуся, бачачи, що він розчулений. – Коротше, ми з моїм чоловіком можемо подбати про тебе, поки дідусь буде в лікарні. Ти неповнолітня, а твій опікун – дуже похилого віку людина. Органи опіки можуть позбавити його цього статусу. Тоді шлях тобі в дитячий будинок. Повір мені, досвід у мене в цій справі достатній. Надивилася вже.

– Ви? Як же так?  Ви нам абсолютно сторонні люди, я вас знаю тільки кілька днів, – не виходить у мене усвідомити почуте.

– Поліночко, довірся цій милій жінці, послухай старого. Так буде краще, – дідусь продовжує наполягати.

– Чужий дім, чужі люди. Я буду для вас тягарем, – у голові не вкладається, як таке можливо.

– Ніяк ні. Ти доросла, самостійна дівчина. Я ж бачу тебе такою, яка ти є. Тільки за законом до досягнення тобою вісімнадцяти років, передбачена наявність надійного опікуна.

– Мені скоро виповниться вісімнадцять, лише кілька місяців.

– На жаль, формальності в нашому світі ніхто не відміняв. Послухай дідуся. Він теж не відразу погодився. Тільки стан його здоров'я підштовхує до згоди з моєю пропозицією.

– Ніхто ж не знає, що дідусь у лікарні, може пронесе, – я продовжую висловлювати контраргументи.

– Не варто розраховувати на випадок. Можеш повірити, що ти мені просто дуже сподобалася і дідусь у тебе чудовий. Для нас із Тарасом буде зовсім не обтяжливо дати притулок тобі у своєму домі. А тобі варто подумати, що дідусь перестане турбуватися про тебе, якщо знатиме, що ти під наглядом і він швидше одужає.

– Так, звісно, вам видніше. Із цим не посперечаєшся, – поступово я починаю здаватися перед доводами Юлії.

До дідуся підходить медсестра, маючи намір почати процедури згідно з протоколом лікування. І я, і Юлія виходимо з палати.