Читати книгу - "Юність Василя Шеремети"

ось маю нові фотографії. — Побігла й принесла старий, пузатий в оксамиті альбом. Присіла тісно до нього. — Це все з літа. І це, і це... А це моя колишня симпатія. Гусар. Гарний, ні? Ще царський, порядний... Вус один чого вартий, ха-ха-ха! А це племінниця. Красуня! Як хочете, Василю, посватаю вам її. Дівка-козир, шістнадцять років. Умм! Тільки цілувати. А це ось у великому капелюсі тітка. Тоді ще, бачиш, такі носили. Модно було за царя такі капелюхи носити. А цей вже ось пішов до війська. Під вусом також, напевно, буде офіцером. Має шість клясів гімназії. А це мій Толік. Бачте, який він у курточці комерційної школи. Герой, ні? Перейшов до першої кляси. Ах, Васю, Васю! А маєте симпатію?

Василь не встиг відповісти. Він паленіє знов.

— Да! — озвався з другої кімнати малоросів бас. — Почему б йому не мати симпатії. Та ще й яку!

— Ти, Пантєлєй, мовчи. Що ти там понімаєш!

— Ну а как же, вцепілася старая дура і гиржить молодим жеребйонком.

— Ах ти Пантєлєй-дуралєй! Як ти смієш мене обзивати старою? Васильку? Я стара? Ну скажіте, але по правді? Стара я?

— Ні.

— Скажіть, — озивається знов Пантєлєй, — не стара, а постаріла. Це буде делікатно і правдиво.

— Е! Що там з ним говорити. Ревнує лисий чорт. Як по-українськи буде чорт?

— Чорт.

— Ні. Дідько. От він і є дідько! Але давайте ліпше поп’ємось чаєм. Пам’ятаєте, як ми минулого літа випили. А де Валя Лискевич? От же він вертихвіст...

— Назвіть його краще руським чортом — лєшим, — озвався Шпачук.

— Да. Канєшно. Прокопій прав, — відкликнувся Пастерук.

А потім пили чай, на цілий будинок гомоніли, час від часу господиня звучно реготалася, і всім було весело. Уже поночі вернувся Василь додому...

“ДАВНО ЛЮБЛЮ ТЕБЕ БЕЗ КРАЮ...”

По Різдві час не такий згущений. Довші дні відпружують простір. Небо розпинається краями ширше і для душі почувається більше місця. Передріздвяні вечори мають свій, насичений густими барвами, настрій. Тепер він поволі рідшає. Навіть очі відкриваються ширше, бачать більше і сяють прозоріше.

Цілий недільний день Василь читає, вчиться, думає, пише щоденника. Євген зате гуляє. Він тепер “ріжеться” з Нуждіним у преферанса. Нуждін приходить до Євгена, обидва йдуть на половину старшого сина господині, сідають там від ранку і просиджують до смерку. Маня в той час сидить у сусідній кімнаті і не дихає. З сестрою говорить пошепки, а коли треба сміятися, то вибігає надвір під повітку.

Василь має дуже поважний вигляд. Можна подумати, що це професор астрономії. Ось він сидить, а перед ним розгорнута фізика. Славна, знана фізика Кісільова, з якої черпали свої знання цілі покоління. Нелегко дається знання. Химерна це і свавільна штука. Воно, мов дикий кінь, стає дибки, і треба твердої руки, щоб втриматись на ньому бодай за кінчик гриви.

А вчитись треба. Це каже не тільки Варвара Сергіївна. Як поміркувати гарно, то і без Варвари Сергіївни це і є істина, яку ніякими дорогами не обійдеш. Треба пройти ті кляси. Шостий, сьомий, останній. Добитись до того заповітного краю і вийти на чисте, легше, просторіше поле життя. Дістати матуру. Вступити до університету.

Університет. Дивне це слово, і в Василевих вухах незвичайне. Знає його з літератури. Ось як тільки Ніколєнька в Толстого склав іспит, він одразу дістав уніформу, шпагу, прольотку і власного кучера. Це також, очевидно, буває і в житті. Кожного ранку підкочує під ґанок “прольотка”, баські каштанові коні вигинають шиї. Виходить елєґантний в трикутній шапці юнак, притримує шпагу, делікатно сідає.

— Гайда, Іван! — І прольотка м’яко покотилась по немощеній землі.

Так. Це тільки в літературі. Василь ще далеко від університету. Коли він і скінчить, то сам він не знає, який університет його прийме. Він мусить попереду скласти десь матуру. Потім у Львові його не приймуть, як українця. У Варшаві йому далеко і задорого. Хіба за кордон, до Праги? Там тепер скупчилась еміграція, часто пишуть в газетах про збори, засідання, святкування всіляких свят. Там є і Український Вільний Університет, і Подебрадська Господарська Академія. Недавно в журналі він бачив фотографію її студентів, і всі, як слід, одягнені.

Чи може він колись попасти до університету? Катедра, професори, лекції, авдиторія, заля... Все це так урочисто звучить. Якось скромно, без галасу, але поважно, мов на якомусь святі.

Чи може він побачити університет? Василь Шеремета, перший в роді, нащадок безлічі поколінь неписьменних рабів! Його мати ще й тепер не може розрізнити літери від мушиної плями, а він піде до університету! Це звучить не так просто, варто у те тільки трошки вдуматись. Га два О. Закон притягання, Едисонові винаходи і винаходи безлічі Едисонів. Яким чином Василь перший відкриває двері свого роду у ті чарівні простори? Тисячу років його предки не знали ніяких Га два О. Ніколи не чули вони ні про Колумба, ні про Галілея. Для них земля зовсім не крутилася, і жодний Копернік не морочив їм голови. Вам це нічого не говорить, але не так само дивиться на ці справи Василь Шеремета. Він вилазить з якогось предковічного низу, напружує для цього всі свої сили. Він зробив уже перші кроки по сходах до чарівного і великого, і йому вже не хочеться назад. Знаходиться Шпачук і торочить йому про те й друге. Дайте йому чистий спокій. Він не хоче знати ніякого пролетаріяту. Досить він набувся в ньому.

Ось вам Василь Шеремета. Біля нього тут і там розгорнуті книги. Сидить над ними, дивиться у них і, як не раз казала його мати, “щось там у них бачить”.

Надворі падає сніг. Це ті добрі, спокійні зимові дні, коли сніг прикрашує настрій, кличе кудись йти. Це є якраз такий день. Великі і білі пушинки повільно, спокійно виринають з простору і застелюють усе м’яким, рівним покривалом.

Василь тримається як може. Хочеться вирватись, йти, бути на чистому повітрі, бігти. Шкода, що гімназія не плекає жодного спорту. Так би добре було побігати тепер на лижвах.

По обіді Василь не витримує і виходить. Бодай пройдеться. Досить насидівся. Вийшов на гору, за місто. Сніжинки падають масою. Байдуже, що насідають на шапку, плечі, залітають до уст, до носа, до очей, торкаються теплого і розтають. Кожна сніжинка лишає по собі крапельку чистої води. На здоровому, свіжому обличчі такі крапельки творять лише окрасу. Чоботи ступають