Читати книгу - "Чорний дім"

— Перестаньте так говорити! — кричить Ребекка. — Ви мене не надурите!

На мить у тьмяних очах Берні знову з’являється вияв здорового глузду. І в той же час зникає. Він облизує губи і каже:

— Прокидайзя, Берн-Берн.

— Як хочете, — каже Ребекка. — Вечеря буде внизу о сьомій, якщо забажаєте. Ідіть подрімайте, гаразд?

Берні дивиться на неї роздратовано і похмуро, тупає ногою, починає знову свій жахливий процес повертання.

— Ви можете записати. Фрітс Хаарман. У Хановері. — Його рот тривожно викривляється в посмішці. — Коли король прийде сюди, можливо, тоді ми потанцюємо разом.

— Ні, дякую. — По спині Ребекки пробігли мурашки, вона йде коридором, вистукуючи каблуками, проте відчуває дискомфорт від усвідомлення, що він проводжає її поглядом.

Маленька гарненька сумочка Ребекки лежить на столі у передпокої без вікна офісу Живчика. Перш ніж зайти, вона відриває листок із блокнота, щоб записати Фрідс Хаарман(?), Ганновер(?), і кладе папірець у середню кишеньку сумочки. Можливо, це нічого й не означає, швидше за все, саме так і є, але хтозна? Вона розлючена, що Бернсайд налякав її, і якби можна було знайти спосіб, щоб використати його ж зброю проти нього, вона зробила б усе можливе, щоб виштовхати його з притулку Макстона.

— Люба, це ти? — гукає Живчик.

— Ні, це леді Маґовен і її дивний кошмар. — Ступаючи великими кроками, вона заходить до офісу Живчика і бачить, що він за столом щасливо підраховує банкноти, які сьогодні скинули на пожертву сини і дочки його клієнтури.

— Моя маленька Беккі здається такою сердитою, — каже він. — Що сталося, хтось із наших зомбі наступив тобі на ногу?

— Не називай мене «Беккі».

— Агов, агов, вище носа. Ти не повіриш, скільки твій солодкомовний коханий виманив сьогодні в родичів. Сто двадцять шість доларів! Гроші, які ніде не зафіксовані! Гаразд, усе ж таки, що не так?

— Чарльз Бернсайд налякав мене, ось що. Його місце в психіатричній лікарні.

— Ти жартуєш? Цей зомбі на вагу золота. Допоки битиметься його серце, у моєму серці завжди знайдеться місце для нього. — Він скалиться, виставляє напоказ повні жмені купюр. — А той, хто займає часточку в моєму серці, завжди зможе займати місце в притулку.

Думки про слова Бернсайда, що король уже був у своєму будинку для прийому гостей, рахував своїх солоденьких, спричиняють неприємні відчуття. Якби Живчик не шкірився з таким торжеством, так розтягуючи губи, Ребекка подумала б, що тоді він би не нагадував про неприємного їй, проте улюбленого для нього мешканця: фзім знились шахітя, чаз, чаз, чаз, — це було досить доречно, як для Френч Лендінґа, у якому панує Рибак.

Смішно, ви ж не думаєте, що старий Берні, як і Живчик, можуть мати хоча б якийсь стосунок до вбивств. Ребекка ніколи не чула, щоб він згадував про вбивства Рибака, окрім одного випадку, коли він обмовився, що ні з ким не зможе навіть заговорити про риболовлю, аж доки Дейл Ґілбертсон не підніме свій товстий зад і не розбереться.

8

Два телефонні дзвінки та особиста причина, яку він намагається заперечити, об’єдналися, щоб витягти Джека Сойєра з кокона Норвей Веллі й перенести його на дорогу Самне-стрит, що веде до поліцейського відділку у Френч Лендінґу. Перший дзвінок був від Генрі, котрий телефонував із кафе під час Симфонічної перерви. Він наполягав на тому, щоб той прислухався до його думки. Швидше за все, сьогодні зранку з тротуару перед притулком Макстона зникла дитина. Чому Джек раніше не хотів устрявати в цю справу, він нікому не пояснював, та це вже нікого й не цікавило. Причиною цього були четверо дітей, які зникли з ласки Рибака, оскільки не було вже жодних надій, що Ірма Френо повернеться коли-небудь додому, хіба ж ні? Четверо дітей!

— Ні, — каже Генрі, — я чув це не по радіо. Це сталося сьогодні вранці.

— Від прибиральника притулку Макстона, — говорить Генрі, — він бачив схвильованого копа, який забирав велосипед і вантажив його до свого багажника.

— Так, — промовляє Генрі, — можливо, я не знаю напевно, проте я переконаний: сьогодні Дейл знаходить тіло бідної дитини — завтра його ім’я буде в усіх газетах. А тоді вибухне від гніву весь округ. Зрозумів? Усвідомлення того, що ти працюєш, значно заспокоїть людей. Джеку, ти більше не можеш насолоджуватись перебуванням у відставці. Ти мусиш узяти участь у цьому розслідуванні.

Джек сказав, що той робить поспішні висновки і що вони поговорять про це пізніше.

Через сорок п’ять хвилин Дейл Ґілбертсон подзвонив, щоб повідомити, що сьогодні вранці перед притулком Макстона зник хлопчик на ім’я Тайлер Маршалл і що батько Тайлера, Фред Маршалл, зараз у відділку наполягає на зустрічі з Джеком Сойєром. Фред — чудовий хлопець, добропорядний сім’янин, солідний громадянин, можна сказати, друг Дейла, але на даний момент він на межі. Очевидно, Джуді, його дружина, і раніше мала певні проблеми з психікою, ще до появи на те серйозної причини, а зникнення Тая довело її до крайності. Вона говорила маячню, травмувалась, перевернула весь будинок.

— Я трохи знаю Джуді Маршалл, — каже Дейл, — гарна, дуже гарна жінка, тендітна, але з твердим характером, маленька, проте стійка, чудова особистість, надзвичайна людина, яка, здавалося, не втратить своєї мертвої хватки, незважаючи ні на що. Здавалося, вона думала, чи навіть знала, що Тая викрали, ще до того, як знайшли велосипед. Сьогодні ввечері їй стало настільки зле, що Фред був змушений подзвонити лікарю Скарді й відвезти її до лютеранського шпиталю в Ардені округу Френч, у якому, одним оком на неї глянувши, жінку направили в палату психіатричного відділення. Тож можеш собі уявити, як зараз Фреду. Він наполегливо хоче поговорити з тобою. Я у вас не вірю, сказав він мені.

— Ну, — каже Дейл, — якщо ти не приїдеш сюди, Фред Маршалл готовий їхати до тебе додому, ось такі справи. Я ж не прив’яжу чоловіка на ланцюг і не замкну його лише заради того, щоб тримати якомога подалі від тебе. Джеку, ти нам потрібен понад усе.

— Гаразд, — говорить Дейл, — я знаю, що ти нічого не обіцяєш. Сам вирішуй, що