BooksUkraine.com » Фентезі » Крила кольору хмар 📚 - Українською

Читати книгу - "Крила кольору хмар"

186
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Крила кольору хмар" автора Дарунок Корній. Жанр книги: Фентезі. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 54 55 56 ... 84
Перейти на сторінку:
мов ефір. Віктор обдзвонив усі лікарні, морги, міліційні відділки, усіх знайомих своїх та й незнайомих теж, які могли бачити, знати чи бодай чути щось про жінку. Того злощасного ранку, коли я телефонувала і Софія була поза зоною досяжності, на роботу вона так і не вийшла. Колежанки стверджували, що напередодні ввечері дівчина була в доброму гуморі, навіть довше, аніж годиться, займалася макіяжем. Хтось пожартував: чи не закохалася, бува? У відповідь та лишень загадково всміхнулася. Це здивувало, бо зазвичай Софія на такі шпильки відповідала досить уїдливо. Мовляв, усі чоловіки бовдури, жоден з них не вартий навіть найменшого і найтупішого зламаного списа.

А біля ресторану Софію чекала автівка з тонованими вікнами. Звичайний «фольксваген», без викрутасів, сріблястий. Звісно, на номери ніхто не звернув уваги і їх не запам’ятав. Віктор якимось чином отримав запис відеоспостереження з банку, що навпроти. Звідси добре проглядалася вулиця. На відео було видно, як Софія, усміхнена та щаслива, випурхує з нічного клубу, і в той момент, як у полі зору відеокамери з’являється бампер сріблястої автівки, зображення на моніторі, з якого ми проглядали відео, стає темним. Коли зображення стабілізується, ані Софії, ані машини вже нема. Віктор каже, що це все неспроста. Я й сама розумію. Але як то пояснити п’ятирічній дитині? Мама закохалася і про тебе забула?

Безконечні запитання: «Де моя мама? Вона мене лисила? Вона мене не любить? Адоцко, я буду цемна, цесне слово, тільки хай мама велнеться!»

І Віктор, і я заспокоюємо малу, як можемо. Вигадуємо несподіване відрядження. Що таке відрядження, мала Христя вже знає. Бо в декого з діток у садочку тато чи мама час від часу туди вирушають, привозячи малятам гостинці, — завжди це барвисті гарні подарунки. Христя, Богу дякувати, вірить, бо вона ті подарунки бачила та мацала, тому вранці чемно йде в садочок, повертається з нього. Але вночі… Усе шукає маму, плаче та тужить за нею.

Віктор тимчасово переїхав до квартири Софії. Йому швидше, ніж мені, вдається заспокоїти малу. Вона так і засинає, міцно тримаючи його за руку. Він мусив і за власний рахунок відпустку на роботі взяти, бо така халепа. Удень шукає Софію, задіявши всі свої зв’язки і в міліції, і в службі безпеки, вночі пильнує сон Христі.

А вранці зателефонував Антон. Ага, той самий, помічник батечка, і нагадав про 23 вересня та про мою обіцянку обов’язково бути на зібранні сірих янголів. Я ошелешена словом «обов’язково», бо добре пам’ятаю — такого нікому не обіцяла, і раджу йому відправитися під три чорти.

Зазирнула в холодильник. Порожній. Спохопилася, що мушу щось приготувати на вечерю і собі, і Христі, і Віктору. На порожній шлунок геть паскудно думається та й рятувати світ не дуже хочеться. Узяла гроші, сумку та побігла в супермаркет.

І вже коли з повними торбами виповзала з крамниці, мені зателефонували. Я зазвичай не відповідаю на дзвінки з незнайомих номерів, але це був той випадок, коли мусила. А може, це стосується Софії чи Христини! І це таки їх стосувалося. Накаркала, як кажуть. То був дзвінок із приватного номера. Дерев’яний, зовсім не привітний голос повідомив, що коли я хочу повернути Софію живою та неушкодженою, то мушу прийти на те сране зібрання 23-го.

Голос був схожий на голос того мудака з парку. Сказав, що відмовки та коментарі не приймаються. Я не встигла ані послати чувака якнайдалі, бо де гарантії, що в них Софія, ані щось більш-менш в’їдливе промимрити, натомість до мене вже лепетав нажаханий знайомий голос: «Адо, то Софія! Прошу, виконай усі їхні вимоги, бо вони візьмуться за Христю, і ми більше не поба…» Софія не договорила, короткі гудки рвали на шматки розум.

Змішане почуття розгубленості, люті, здивування і легкого драйву заповзало досередини. Я чітко розуміла, що мене хочуть використати. І, схоже, що не тільки мій батько… Але на яке я їм здалася?! Який з мене зиск? Де так званий Втрачений Рай, у якому Валерій начебто ховав другу найважливішу частину колекції, я не знаю, ключа у мене від того сховку теж нема. І що такого вони збираються робити 23 вересня, що я мушу там конче бути? І, зрештою, нафіга комусь викрадати Софію, шантажуючи мене її зникненням? Можна ж було все зробити набагато простіше, наприклад відразу мене викрасти.

Е, голубонько. Певне, що ні! Навіть найтупіші та найпримітивніші в цьому місті створіння знають хоч приблизну історію кончини Валерія Едуардовича, донедавна сірого володаря цього міста. Хіба тебе так легко поцупити? Ти ж трохи божевільна. Уже Едуардович спробував. То що тоді? Виходить, вони мене усі побоюються? Ага, як мавпу з гранатою. Ой, не будуй повітряних замків, дорогенька! Вони просто не знають, що від тебе, скаженої, чекати.

Якщо тип із парку не в батьковій команді, тоді на чиєму він боці? Батько, схоже, не брехав, запевняючи мене, що нікого за мною в парк не посилав. А може, Мечислав придурювався? Бо не став дізнаватися подробиць. «Тобто, виходить, він лишень гарний актор!» — шепоче мій внутрішній голос. І я готова з ним погодитися.

Геть заплуталася. Доведеться-таки піти на ту кляту зустріч сірих, чи як? А якщо проігнорувати всіх, і хай забираються до бісової матері?.. А Софія? А душа бабусі? Той самий внутрішній голос в’їдливо запитує: «Невже ти віриш Мечиславу? Ти ж усе бачила в дзеркалі його очей. Ти бачила сутність його душі. Ти впізнала того чоловіка в капелюсі, котрий убив Ядвігу, чоловіка зі старого, пожовтілого від часу видива».

Так, я все добре пам’ятаю. Так, я впізнала його, і більше не дозволю собою маніпулювати. Ще раз хтось з них зателефонує — відразу пошлю подалі!

Зітхаю, наперед знаючи, що нікуди нікого насправді не пошлю. Це все фігурально. Утуплююся очима в пакети, які досі тримаю в правиці, ліва рука нервово трусить телефоном. Ставлю врешті сумки на землю.

Телефоную Віктору. Той, відвівши малу в садочок, крутився по своїх справах. Коротко переповіла телефонну розмову з викрадачами. Типу, от таким дивним робом Софія майже знайшлася. Попросила чоловіка приїхати. Мені потрібна чиясь дружня підтримка, порада, допомога… Допомога? Ти себе чуєш? Віктор — звичайний банальний чувак, людина, не супермен. Гаразд, може, не зовсім банальний, але точно не святий Юрій Змієборець.

Усередині закипала лють. Чітке розуміння, що мене прагнуть використати в чужій війні, наростало. Хтось знав, що я не втечу і не стану переховуватися. Били в найболючіше місце — в чуйність і людяність. Так, Віктор має рацію.

1 ... 54 55 56 ... 84
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крила кольору хмар», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Крила кольору хмар"