Читати книгу - "Чорнильна смерть"

Мо, вагаючись, підступив до нерухомої постаті. Білі жінки мовчки розступилися перед ним.

Де ти, Мортимере? Чи це все-таки світ живих, дарма що тут спочивають мертві?

Здавалося, ніби Вогнерукий спить. Спокійно, без сновидь. Чи провідує його тут Роксана? Можливо. А як він сам сюди потрапив?

— Так оце той товариш, про якого ти хотів запитати? — озвався чийсь голос угорі, і коли Мо в пітьмі подивився туди, то побачив у плетиві коріння золотавого птаха з червоною плямою на грудях. Він дивився на нього круглими пташиними очима, проте голос, що виходив з його дзьоба, був жіночий.

— Твій приятель — бажаний гість у нас. Він приніс нам вогонь, єдину стихію, що не корилася мені. Навіть тебе мої доньки залюбки б узяли до себе, бо їм подобається твій голос, проте вони знають, що цей голос потребує подиху плоті. А коли я їм усе-таки звеліла привести тебе, покаравши таким чином за те, що ти оправив книжку з чистими сторінками, вони переконали мене пощадити тебе й пояснили, що ти маєш намір щось зробити, і твій учинок змусить мене примиритися.

— Що саме? — запитав Мо, і власний голос тут видавався чужим йому.

— Хіба ти не знаєш? Хоча ладен розлучитися задля цього з усім, що любиш? Ти приведеш мені того, кого забрав у мене. Сойко, приведи мені Змієголова.

— Хто ти? — запитав Мо, подивившись спершу на білих жінок, потім на спокійне обличчя Вогнерукого.

— Здогадайся.

Птах розправив золоте оперення, і Мо побачив, що пляма на його грудях — кров.

— Ти — Смерть, — сказав Мо, відчувши на вустах тягар цього слова. Невже є ще важче?

— Авжеж, мене називають так, але я заслужила ще й багато інших імен! — Птах обтрусився, і на листя під ногами Мо впали золоті пір’їни. Вони падали йому на голову й на плечі, а коли він знову підняв голову, то побачив на корінні лише пташиний скелет. — Я кінець і початок, — проказав він. Від кісток почала наростати шерсть. На лисому черепі виросли гострі вушка. На Мо згори дивилася білочка. Вона чіплялася за коріння маленькими лапками, а з невеличкої пащі лунав той самий голос, яким розмовляв птах.

— Велика Перетворювачка — ось ім’я, яке мені подобається! — Білочка теж обтрусилася, втратила хутро, хвіст та вушка, перекинулась метеликом, гусінню коло його ніг, котом, плямистим, як світло в хащі, а зрештою куницею, що стрибнула на мохове ложе, де лежав Вогнерукий, і скотилася до ніг небіжчика. — Я кінець усіх сюжетів і їхній початок, — проказала куниця голосом птаха, голосом білочки. — Загибель і оновлення. Без мене ніщо не народиться, бо без мене ніщо не помре. А ти, Сойко, перешкодив моїй роботі, коли оправив книжку, що зв’язала мені руки. Тому я була дуже розгнівана на тебе, страшенно розгнівана.

Куниця ошкірила зуби, і Мо відчув, як білі жінки знову підступили до нього. Може, тепер уже приходить смерть? Мо здавило груди. Дихати стало важко, як і тоді, коли він відчував смерть уже зовсім близько.

— Так, я була розгнівана, — прошепотіла куниця. Голос, яким вона розмовляла, і далі був голосом жінки, проте зненацька видався старим. — Але мої доньки заспокоїли мене. Їм подобається твоє серце не менше, ніж твій голос. Кажуть, що воно велике, дуже велике; на жаль, щоб уже розбитися.

Куниця замовкла, і раптом знову почулося шепотіння, якого Мо ніколи не забував. Воно огорнуло його, лунало всюди:

— Стережися! Сойко, стережися!

Від кого? На нього дивилися бліді обличчя. Вони були гарні, а втім, немов розпливалися, тільки-но він хотів пильніше придивитися до них.

— Орфея! — прошепотіли бліді вуста.

І Мо раптом почув Орфеїв голос. Його милозвучність наповнила дуплавий стовбур, мов надміру солодкі пахощі:

«Послухай мене, господине холоду, — промовляв поет. — Послухай мене, господине мовчанки. Я пропоную тобі угоду. Я пошлю тобі Сойку, що виставив тебе на посміховисько. Він повірить, що тільки він повинен покликати твоїх блідих доньок, тож я пропоную його тобі як ціну за Вогнехідця. Забери Сойку і пошли за це Вогнерукого назад до живих, бо його сюжет ще не скінчився. Натомість у розповіді про Сойку бракує тільки одного розділу, і його мусять написати твої білі жінки».

Отак читав і писав поет, і його слова, як і завжди, були правдою. Сойка, зухвалий вдачею, прикликав білих жінок, і Смерть уже не відпустить його. А Вогнеходець повернеться, тож розповідь про нього матиме новий початок.

Стережися…

Знадобилося кілька митей, щоб Мо остаточно все збагнув. І прокляв свою дурість, яка спонукала його повірити чоловікові, що одного разу вже мало не вбив його. Мо розпачливо спробував пригадати слова, які Орфей написав для Рези. Що, коли Меґі й Резу він так само прагнув усунути з дороги, як і його? Пригадуй, Мо! Що він написав?

— Авжеж, ти таки дурень, — глузував жіночий голос. — Але він ще дурніший за тебе. Гадав, ніби може зобов’язати мене словами, мене, що керує краєм, у якому немає слів і з якого, однак, походять усі слова. Ніщо не може зв’язати мене, тільки книжка з чистими сторінками, бо ти наповнив їх білим мовчанням. Той, кого вона захищає, майже щодня посилає мені чоловіка, якого він убив, — як посланця свого глуму! Я б хотіла тобі за це розтопити плоть на кістках! Але мої доньки, відколи торкнулися твого серця, читають його, мов книжку, і запевняють мене, що ти не спочинеш, аж поки той, кого захищає книжка, знову належатиме мені. Сойко, це правда?

— Так, — прошепотів Мо.

— Гаразд. Тоді повертайся назад і нехай та книжка зникне зі світу. Заповни її словами до початку весни, бо інакше зима для тебе ніколи не скінчиться. І за життя Змієголова я заберу не тільки твоє життя, а й життя твоєї доньки, бо вона допомагала тобі оправляти книжку. Сойко, ти зрозумів?

— Чому два? — хрипко запитав Мо. — Як ти можеш вимагати два життя за одне? Бери моє, цього досить.

Але куниця лише подивилась на нього.

— Я визначаю ціну, — заявила Смерть. — А ти повинен тільки оплатити.

«Меґі. Ні. Ні! Резо, повертайся! — думав Мо. — Нехай Меґі прочитає Орфеєві слова. Будь-де буде краще, ніж тут. Повертайся! Мерщій!»

Куниця засміялася. Її голос знову почав скидатися на голос старої жінки.

— Сойко, всі сюжети закінчуються мною, — мовила вона. — Ти всюди натрапиш на мене. — Щоб довести слушність своїх слів, вона перекинулась одновухим котом, що так