Читати книгу - "Лють"

клієнтів, які мали нещастя обрати Робін з купи дівчат, які працювали перед горілчаним магазином, Енджі взяла у дівчини, яка працювала через дорогу, пачку рожевих стікерів, знаючи, що яскраве тло чомусь допомагало Віллові читати написані на ньому слова. Охайними друкованими літерами вона написала ім’я та прізвище Джона Шеллі та без зайвих роздумів, щоб не передумати, поїхала прямісінько до Вілла додому. Вона вміла читати вираз його обличчя, мов розгорнуту книгу, тому їй одразу стало зрозуміло, про що він думає, коли передала йому аркушик: це той наступний хлопець, заради якого ти мене покинеш.

Енджі витерла пару з дзеркала у ванній, роздивилася своє відображення, і побачене їй не сподобалося. Джон сказав, що вона гарна, але він бачив лише те, що було на поверхні. Під цією маскою вона була бабою-ягою, жалюгідною старою відьмою, яка завдавала нещастя всім, кого зустрічала на своєму шляху.

Вілл переживав через Джона Шеллі, але тут він дуже помилявся. І не за горою був той день, коли він з’ясує правду. Він насилу міг прочитати книжку, але знаки читав безпомилково. Найбільше у своєму житті Енджі шкодувала не про одинадцятьох своїх чоловіків і не про те, що її мати в комі. І навіть не про пекло, через яке вона періодично змушувала пройти Вілла. Найбільше вона шкодувала про те, що спала з тим гівнюком Майклом Ормвудом.

Розділ 23

7 лютого 2006 року 7:36

Вілл подивився на свій мобільний: цифри на екрані повідомляли йому час. Він завжди вважав запізнення ознакою нечемності. Людина, що спізнювалася, неначе казала, що її час цінніший за твій. Аманда Ваґнер чудово про це знала. Вона ще ніколи в житті не прийшла вчасно ні на одну зустріч.

— Принести тобі щось? — запитала Керолайн.

Амандина секретарка була гарною молодою жіночкою, ультраефективною і, схоже, не вразливою до ущипливих ремарок своєї шефині. Вілл знав, що Керолайн була єдиною жінкою, яка змогла пропрацювати з Амандою Ваґнер довше, ніж годину.

— Дякую, не треба, але… — Керолайн чекала, поки Вілл витягував з кишені рожевий стікер. — Ти не могла б пробити справу цього чоловіка? Поза межами радара, якщо можна.

Вона одразу ж зрозуміла, що він мав на увазі: щоб Аманда не дізналася. Очі Керолайн загорілися від передчуття.

— На коли потрібно?

— Якомога швидше.

Вона кивнула йому і повернулася за свій стіл. Вілл дивився на порожній дверний проріз. Йому захотілося гукнути Керолайн, сказати їй, щоб забула про його прохання. Енджі мала рацію щодо чуття. І хоча Вілл не знав, хто такий Джонатан Шеллі, саме ім’я цього чоловіка вселяло тривогу. Можливо, Вілл ревнував. А може, просто втомився. І тут Енджі мала слушність. Цього разу щодо небезпек, якими загрожувало годування собаки сиром. Вілл на власному досвіді переконався, що майже неможливо заснути, коли на твоїй подушці лежить чихуахуа, яка безперервно випускає гази.

Вілл сидів у кріслі навпроти Амандиного письмового стола. Як і його хазяйка, стіл був у бездоганному порядку. Стоси паперу охайно розкладено по лотках «Вхідні» й «Вихідні». Телефонні повідомлення рівною лінією було причеплено до теки з промокальним папером.

На стінах кабінету в рамках висіли вирізки з газет про Амандині звитяги: мер Атланти нагороджує її медаллю, Білл Клінтон потискає руку. Якийсь шеф поліції з південної частини Джорджії, якого вона врятувала під час операції зі звільнення заручників. Ще були різноманітні відзнаки за віддану службу і поличка, цілковито відведена під Амандині стрілецькі трофеї.

Після двадцяти років роботи у відділі тактичних переговорів ДжБР Аманда хотіла якихось змін. Начальство надало їй можливість обирати собі завдання. Вона, як завжди, забрала собі в голову, що хоче перетрусити структуру, і вже через рік очолювала відділ власного виробництва — захоплення й розшуку злочинців. ЗРЗ, «зараза». Кращої абревіатури для групи, яку вона зібрала, годі було й вигадати.

Десять чоловіків, яких Аманда обрала для роботи під своїм керівництвом, були як Вілл: молоді агенти, що вже досить давно працювали й не дуже добре ладнали з іншими. Їхнє керівництво називало їх важкими, але жоден з них ні разу не заробив догани з попередженням, не кажучи вже про звільнення. Вони були хороші поліцейські, з тих людей, які в дорослому віці намагаються виправити несправедливість, якої вони не могли усунути в дитинстві. У Аманди був нюх на людей травмованих, на тих, чиє минуле могло зробити з них легких жертв її псевдоматеринства. Вілл уявляв, як Аманда презентує свій ретельно дібраний список потенційних рекрутів перед Сюзен Річардсон, своєю шефинею в штаб-квартирі. Напевно, Сюзен дивилася на той список так само, як людина дивиться на свого кота, коли той притягне їй дохлу пташку. «Так, дякую, вибач, що мене тягне блювати».

Вілл змінив позу в кріслі й знову глянув на телефон. Він носив годинник на зап’ясті, але тільки як шпаргалку, щоб допомагав розрізняти між правим боком і лівим. Дорослішаючи, він навчився найрізноманітніших трюків, щоб приховати свою проблему. Енджі постійно йому з цим допікала, казала, що йому нема чого соромитися. Але Вілл не соромився. Він просто не хотів вирізнятися з-поміж інших іще чимось. І вже точно не хотів давати Аманді Ваґнер у руки зброю проти себе. Вона намагалася залізти йому в голову, відколи вони познайомилися, а ця порція інформації була тотожна тому, щоб підставити шию голодному вовку.

Він визирнув у вікно й побачив пташок, що ширяли в потоках повітря. Коли Вілла закинули до метамфетомінових виродків у гори, Аманда працювала в передмісті Марієтта. До східного муніципалітету вона переїхала близько року тому. З її кутового кабінету розлягалася панорама центру Атланти. Поряд був ліфт, щоб Аманда могла тримати руку на пульсі всього, що діялося в будівлі. Керолайн сиділа в зовнішньому кабінеті, проте Аманда ніколи не зачиняла дверей між ними. Вілл чув, як секретарка стукає по клавішах комп’ютера. Якщо в неї лишалася бодай крихта самоповаги, вона вже строчила своє резюме.

— Привіт, Вілле.

Аманда підкралася тихцем, поки він дивився у вікно. І, проходячи повз нього, поклала руку йому на плече.

— Добридень, докторе Ваґнер.

Вона сіла за стіл і сказала: «Вибач, що спізнилася», — таким самим автоматичним і байдужим тоном, яким люди кажуть «вибачте», коли налетять на вас на вулиці.

Він дивився, як вона переглядає свої телефонні повідомлення, показуючи йому маківку з охайно укладеним волоссям, у якому проглядала сивина. Аманді було близько сорока п’яти років. То була невисока жінка, метр шістдесят із гачком. Та її надмірна пиха заповнювала собою кімнату, а рухалася вона з зарозумілим виглядом, що могла би позмагатися з ходою тореадора.