Читати книгу - "Смарагдова планета"

Тим часом у своїй світлиці нагорі прибиралася господиня маєтку, пані Зоф’я. Гурт дівчат метушився навколо неї, передаючи одна одній і обачно надіваючи на пані: панчохи лляні, сорочку з найтоншого полотна, оздоблену мереживними прошвами, нижню спідницю, атласний ліф зі шнурками плаття оксамитове кольору перестиглої вишні… Причепурюючись, Зоф’я довго перебирала в кипарисовій скриньці уламки крижаного сяйва — діадеми, дармовиси, брошки, що коштували череди корів…

Нарешті взяла подвійне діамантове намисто, сережки паризької роботи. Довгі каштанові коси недбало закрутила на маківці, сколола шпилькою з гербом Щенсних.

Покоївкам було велено йти. Наче чекаючи когось, пані Зоф’я походжала по кімнатах, прискіпливим поглядом роздивляючись себе в дзеркалах. Похмурий рублений домище з вузькими вікнами-бійницями лише зовні скидався на фортецю, усередині — блищав розкішшю. Були в покоях Зоф’ї і дивани з атласними подушками, і комоди з ебенового дерева. Знічев’я торкнула господиня слонову кістку клавесину, змахнула порошинку з шахового столика, викладеного квадратиками нефриту і яшми.

Впурхнула дівчина: присівши, розіпнула спідницю — подив бринів у її голосі:

— Пані, до вас…

— Знаю. Проси, проси мерщій!..

І не дивно, що здивувалася розпещена хатня холопка: як і вся челядь, вона більше від самих панів зневажала чорний люд, і носик морщила гидливо, впускаючи гостя. Не шляхтич із сусідських, з ранку, мов буряк, червоний від винидла, з «вонсами закренцоними»[2], хриплий, громоголосий, бухав чоботищами по дубових сходах — нечутними кроками піднімався літній чоловік. Сиве до плечей волосся його було рівно підрізане над бровами, лице сухе, повіки скромно опущені. Сіра груба сорочка, вовняна свита до колін, в руці повстяний капелюх — хто з мужиків Щенсного в будень вдягався інакше? Але дивно зустріла старого горда пані Зоф’я. Нетерпеливим покриком витуривши геть покоївку, раптом низько, немов перед королем, присіла і поцілувала мужичу руку, несподівано пещену, зміїстим пальцям якої дуже личили б перстені… Доброзичливо посміхаючись, гість торкнувся її чола.

В очах прибульця відсвічувалась суцільна тьма: ні білка, ні райдужки, два смоляних озерця.

— Тобі б поберегтися, Учителю! — мовила Зоф’я, посадивши старого, й сама примостилася скраєчку крісла, наче дівчинка перед строгим вихователем. — Казимеж поїхав на полювання, потрапити йому на очі — біда… До того ж з ним поручник Куронь-я тобі розповідала про цього жартівника.

— Вчора я взяв проби води з різної глибини, Зосю, — наче й не почув попередження гість. Мова його, така книжно-доладна, аж ніяк не відповідала зовнішності. — Результати вражають, особливо коли довести до кипіння й спостерігати за парою… Та, на жаль, все припиняється через кілька хвилин — схоже, що властивості невіддільні від загальної маси… А можливо, від якихось донних джерел, ручаїв? Треба було б усе вивчити досконало, перш ніж…

Не доказав старий, стулив безбарвні губи.

— Я досі одного не розумію, Учителю! — підпершись кулачком, замислено мовила Зоф’я. — До чого… до чого вся твоя затія, труд такий важкий і тривалий? Чи не простіше було б обнести озеро міцною огорожею, глибоким ровом? Або насадити густого лісу, непрохідного, щоб і миша не пролізла?..

Гість похитав головою.

— Треба дивитись далеко, доню моя. Чи можеш ти бути впевненою, що твій онук, або правнук, маючи інші думки, аніж ми з тобою, не зламає оту огорожу, не викорчує ліс?

— Але навіщо тоді сила того, що стоїть за твоєю спиною? Навіщо всі його таємні помічники й слуги? Хіба не можна вчасно зупинити знахабнілого шляхтича?!

— Шляхтича можна. Десяток, сотню шляхтичів, Але… чи знаєш ти, що таке холопські бунти? Ще у всіх на пам’яті Наливайко. А незабаром будуть повстання, набагато грізніші й більші! їх нікому не зупинити…

Господиня здригнулася від зловісного пророцтва.

— То, виходить, Іншої ради нема?

— Нема, — мовив Учитель, підводячись. — Тільки знищити, закидати землею. Я залишусь тут і сам буду керувати роботами. Панові Казимежу й іншим відрекомендуєш мене як німецького земляних робіт майстра, або ж голландського, якщо німці не до вподоби! Мовами, ти знаєш, я володію всіма.

— Безперечно, ти залишишся у мене, пане майстер! — також підводячись, тоном ствердження, а не запитання, сказала Зоф’я. — Чоловік буде щасливий, якщо ти нам розповіси за трапезою про свої мандри до Єгипту, Індії або до царства червоношкірих за океаном.

— Запрошення твоє приймаю з вдячністю, Зосю, — хоч і вбити мене може гостинність вельмишановного пана… Проте дозволь мені спочатку привезти й поставити в якому-небудь хліві воза з необхідним начинням.

— Прошу, пане мій! Тут усе віднині належить тобі. Просікою, прокладеною серед предковічного лісу, мчали хорти, а слідом сунула кінська лава, наздоганяла одиноку, вкрай перепуджену косулю. Червоні й лазурові кунтуші панства, сірі свитки єгерів, біло-зелені жупани козаків-служебників і над усім оцим — колони щоглових сосон, а вище, над нерухомими кронами, тепла травнева синява… Уланський поручник Куронь, кремезний чолов’яга з поораним віспою обличчям й білуватими скаженими очима, летів попереду всіх, розпластуючи замиленого коня.

Несподівано зграя, що вже висіла на копитах косулі, стишилась і відсахнулась, немов від вепра-сікача, кілька псів, скавулячи, шкеребетьнули в кущі. Тикаючи перед собою ціпком, просіку перетинав дідок — сива грива, свита до колін. Косуля, відчувши позаду заминку, стрибнула вбік — тільки молодняк затріщав.

— А-а, пся крев, пся вяра!..

Вершники що було сили шмагали переляканих собак і псарів, котрі намагалися знову нацькувати зграю на слід. Куронь, лаючись, замахнувся канчуком на «старого лайдака». За поручником числилось вже з десяток забитих до смерті, затоптаних копитами, порубаних шаблею чоловіків та жінок — допоки все сходило уланові, родичеві великого магната… Але тут, Бог його зна чому, сталася прикра осічка. Рвонувся жеребець Куроня, вдарив задом. Вправний вершник, улан, лаючись ще з більшою люттю, ледве втримався в сідлі. Але, не чекаючи перепони, з усього розгону налетів іззаду жеребець Щенсного.

Наче тараном збитий з коня, поручник гепнувся об землю, лоба і щоку здер об кору сосни.

Тим часом, ніяк не реагуючи на таку бучу, дідок неспішно перетнув просіку й, накульгуючи, зник у гущавині. Навіть наймолодші й заповзяті не наважилися чомусь кинутись за ним.

Пан Казимеж, відчувши, що не втримається на схарапудженому коні, кинув холопам поводи й хутко сповз на землю. А щоб челядь, бува, не подумала, що їхній пан з переляку так не вельми ловко спішився, Щесний вдав, що поспішає допомогти поручникові.

Втім, Куроня вже підвели і гримали попід руки єгері, кров рясно капотіла на його мундир. Простягнувши руку офіцерові, пан Казимеж підбадьорливо вигукнув:

— Ет,