Читати книгу - "Кров Амбера"

Гребінь залишився приблизно в двох милях позаду, і я уповільнив крок, наблизившись до потрібного району, відшукуючи те, що мені було потрібно. А шукав я великий, трохи нагадуючий підкову укіс, і коли я нарешті виявив його і встав там, у мені піднялося дивне відчуття. Свідомо я не міг визначити всіх своїх незрозумілих почуттів, але я був впевнений, що колись уже відчував те саме.

Коли я заліз в його порожнистий центр, і стіни піднялися по обох сторонах, немов у колодязі, то опинився на стежці, яка повела мене далі. Стежка вела мене вниз по схилу, до тіні від пари дерев, а потім між ними туди, де знаходилося невисока кам'яна будівля, навколо якої розрослися безладно розкидані кущі та трава. Як мені здалося, сюди колись доставили грунт, щоб краще росла зелень, але потім сад призабули і закинули.

Я всівся на одну з кам'яних ступенів перед будовою і став чекати, коли посвітлішає небо. Це була гробниця мого батька, так званий кенотаф, побудований давним-давно, коли всі вважали його померлим. Пізніше його порядком забавляла можливість відвідати це місце. Тепер, звичайно, її статус міг знову змінитися. Вона цілком могла стати справжньою. Чи пом'якшить це іронію долі, або підсилить її? Я не міг вирішити однозначно. Однак, факт її існування хвилював мене, і навіть більше, ніж я міг припустити. Прийшов же я сюди не для того, щоб вклонитися праху предка. Я прийшов сюди за спокоєм і тишею, потрібних мені, як чарівникові, для того, щоб створити кілька заклинань. Я прибув сюди…

Напевно, для експерименту. Я вибрав це місце, тому що тут було присутнє ім'я Корвіна, справжньою була ця гробниця, чи несправжньою, вона викликала у мене відчуття присутності батька. Мені хотілося дізнатися його ближче, і, можливо, ближче, ніж зараз, мені вже ніколи не вдасться підійти до нього. Я раптом зрозумів, чому довірився Люку. Він був правий тоді, в Лісовому Домі. Якби я дізнався про смерть Корвіна, і побачив, що за неї можна покласти на когось провину, то я закинув би все інше, щоб відправитися пред'явити рахунок і отримати по ньому, щоб розрахуватися і розписатися в отриманні боргу кров'ю. Навіть не знай я Люка, так як знав його, в його діях вгадувався я сам, і судити його було мені вкрай незручно.

Прокляття. Чому ми повинні зображати один одного чорт знає як?

Я піднявся на ноги. Світла тепер вистачало, щоб бачити, що я роблю.

Я зайшов в гробницю і наблизився до ніші, де стояв порожній кам'яний саркофаг. Він здавався ідеальним сейфом для зберігання цінностей, але я завагався, коли зупинився перед ним, тому що в мене тремтіли руки. Це було безглуздо. Я знав, що його там немає, що це просто порожній ящик з вирізаним на ньому коротким написом. І все ж минуло кілька хвилин, перш ніж я зміг змусити себе взятися за край кришки і підняти її.

Ну звичайно порожній, як настільки ж часті сни, мрії і страхи. Я кинув у саркофаг блакитний гудзик і знову опустив кришку. Якого біса! Якщо Шару хотів повернути її і міг знайти її тут, то нехай отримує повідомлення, що, граючи в такі ігри, він ходить по краю могили.

Я знову вийшов назовні, залишивши в склепі свої почуття. Час починати. Мені ще потрібно було розробити і випробувати силу-силенну заклинань, так як я не збирався делікатничати там, де дулі дикі вітри.

11

Я стояв на пагорбі над садом, захоплюючись видом розстеленого внизу осіннього листя. Вітер грав моїм плащем. Палац купався в густому полуденному світлі. У повітрі стояв холодок. Зграйка опалого листя пронеслася, подібно лемінгам, мимо, і відлетіла. тріпочучи, за край стежки.

Однак, в дійсності, я зупинився не заради естетичного задоволення від оточуючих мене красот. Я затримався, блокуючи Картковий контакт — другий за день. Перший стався раніше, коли я створював заклинання. Я відчув, що це або Рендом, роздратований тим, що по поверненню в Амбер я не вважав за потрібне ввести його в курс моїх справ і планів, або Люк, який вже видужав, бажаючий попросити моєї допомоги у своїй акції проти Замку. Обидва вони прийшли мені на думку, тому що саме їх я більше всього бажав уникнути; ні тому, ні іншому не сподобалося б, то що я затіяв, хоча і з різних причин.

Поклик розтанув, пропав, і я спустився по стежці, минув колючу загорожу і вийшов у сад. Я не хотів марно використовувати заклинання приховування для цієї частини плану, і тому вибрав ліву стежку, яка провела мене через ланцюг повитих зеленню альтанок, де мене було найменше видно з вікон. Я міг би уникнути цього, козирнувшись, але наявна в мене Карта завжди доставляє мене в хол, а я поняття не мав, хто може там зараз виявитися.

Звичайно ж, я попрямував в ту сторону…

Я повернувся тим же шляхом, яким вийшов, через кухню, обслуживши по шляху сам себе бутербродом і склянкою молока. Потім я піднявся на один марш по чорних сходах, потоптався трохи і зумів дістатися до своїх покоїв непоміченим. Там я пристебнув залишений висіти в узголів'ї ліжка пояс для зброї, перевірив меч, відшукав привезений із собою з Хаосу кинджальчик — подарунок від нирця в Безодню Ерквіста, якого я одного разу декому представив, що дало йому заступництво (він був поетом середньої руки), і повісив його з іншого боку на поясі. Прикріпив один козир у лівому рукаві, вимив обличчя і руки, а також почистив Зуби. Скоро, однак, у мене не залишилося жодного приводу, щоб затриматися. Я повинен був йти і робити те, чого боявся. Це було необхідно для решти мого плану. Мене здолало несподіване бажання податися на шлюпці в море. Взагалі — згодилося б навіть просто полежати на пляжі…

Замість цього я покинув свої покої і попрямував назад вниз по сходах, повертаючись тим самим шляхом, яким прийшов. Я рушив на захід по темному службовому коридорі, прислухаючись до кроків і голосів, відступивши одного разу в комору, щоб дати пройти комусь незнайомому. Що завгодно, лише б трошки відтягнути офіційне повідомлення. Нарешті, я звернув ліворуч, пройшов кілька кроків і прочекав більшу частину хвилини, перш ніж увійти в головний коридор, що