Читати книгу - "Пригоди Тома Сойєра"

Коли Том дізнався, що Гек занедужав, він ще у п’ятницю пішов провідати друга, але його не впустили; те ж саме було в суботу і в неділю. Потім йому нарешті дозволили приходити до Гека щодня, але попередили, щоб він не розповідав про свої пригоди й нічим не хвилював хворого. Вдова Дуглас сама лишалася у кімнаті й стежила за тим, щоб Том не порушив заборону. Про випадок на Кардіфському пагорбі Том дізнався від своїх домашніх, як і про те, що тіло «голодранця» виловили з ріки біля переправи; певно, він потонув, коли намагався втекти.

Тижні через два після звільнення Тома з печери він вирішив усе розповісти Гекові, який уже набрався сил і міг вислухати будь-які новини без шкоди для здоров’я. А Том мав що розповісти! По дорозі він зайшов до судді Тетчера, щоб провідати Беккі. Суддя та його знайомі почали з Томом розмову, і хтось жартома запитав, чи він не хотів би він ще раз побувати в печері. Хлопець відповів, що був би не проти, хоч зараз. Суддя на це відповів:

— Я нітрохи не сумніваюсь, що й крім тебе знайдуться охочі побувати там. Але ми вжили заходів. Більше ніхто не заблукає в печері.

— Чому?

— Бо ще два тижні тому я звелів обкувати двері листовим залізом та замкнути їх на три замки, а ключі в мене.

Том побілів, як полотно.

— Що з тобою, хлопчику?… Хутчіше, хто-небудь! Принесіть склянку води!

Принесли воду і бризнули Томові в обличчя.

— Ну ось, все добре. Що це з тобою було, Томе?

— Містере Тетчер, там, у печері, індіанець Джо!

Розділ XXXIII

За кілька хвилин ця звістка облетіла все місто, і близько десятка переповнених човнів попливли до печери Мак-Дугала, а незабаром за ними вирушив і пароплавчик, набитий пасажирами. Том Сойєр сидів у одному човні з суддею Тетчером.

Коли двері до печери відчинили, в похмурих сутінках перед жителями міста постало сумне видовище. Індіанець Джо лежав мертвий на землі, припавши обличчям до щілини в дверях, ніби до останньої хвилини не міг відірвати погляд від світлого й радісного світу там, на волі. Том розчулився, бо ж знав із власного досвіду, що пережив цей нещасний. У ньому ворухнулась жалість, але водночас він відчував величезне полегшення, оскільки з цієї миті нарешті відчув себе у безпеці. Лише тепер він збагнув, як гнітив його страх із того самого дня, коли він зважився виступити на суді й викрити кровожерного метиса.

Мисливський ніж індіанця Джо лежав поряд із ним, зламаний навпіл. Важкий нижній брус дверей був увесь порубаний та порізаний, однак ця праця була даремною, бо ззовні скеля утворювала поріг, а з твердим каменем індіанець Джо нічого не міг зробити; ніж зламався, та й по тому. Але навіть якби не було кам’яного порога, ця праця все одно не дала б користі, бо чоловік не міг би протиснувся під двері, навіть вирізавши нижній брус. І Джо це знав; він рубав брус лише для того, щоб якось згаяти час та зайняти чимось змучений розум. Зазвичай у розщілинах стін біля входу можна було знайти з десяток недогарків, залишених туристами; тепер не було жодного. Нещасний відшукав їх і з’їв. Крім того, він примудрився зловити кілька кажанів і також з’їв їх, полишивши одні лише кігті. Індіанець Джо помер від голоду. Поблизу від входу піднімався над землею сталагміт, що виріс протягом віків із крапель води, які падали зі сталактита, що висів над ним. В’язень печери відламав верхівку сталагміта і на нього поклав камінь, видовбав у ньому неглибоку ямку, щоб збирати дорогоцінні краплі, що падали через кожні три хвилини з тужливою розміреністю маятника. Таким чином, за двадцять чотири години набиралася десертна ложка води. Ці краплі падали, коли будували піраміди, коли руйнували Трою, коли заснували Рим, коли розпинали Христа, коли Вільгельм Завойовник створював Великобританію, коли вирушав у плавання Христофор Колумб, коли битва при Лексінґтоні[9] була свіжою новиною.

Вони падають і тепер, і будуть падати, коли все це стане вчорашнім днем історії, зануриться в сутінки минулого, а там і в непроглядну темінь забуття. Невже все на світі має свою мету та своє призначення? Невже ці краплі терпляче падали протягом п’яти тисяч років лише для того, щоб ця людська комашка втамувала ними свою спрагу? І чи є в них інша важлива мета, якої вони повинні досягти впродовж наступних тисячоліть? Все це марні питання… Багато, багато років минуло з того часу, як злощасний метис видовбав камінь, щоб збирати в нього дорогоцінну вологу, але й до цього часу туристи, які приходять помилуватися дивами печери Мак-Дугала, найбільше дивляться на цей сумний камінь і на ці неспішні краплі води. «Чаша індіанця Джо» стоїть першою в переліку див печери: навіть «Палац Аладдіна» не може з нею зрівнятися.

Індіанця Джо поховали біля входу в печеру; люди з’їжджалися на порохон у човнах і на візках — із міст, селищ та ферм за сім миль довкруги; вони привезли із собою дітей, взяли їжу для пікніка і розповідали потім, що похорон приніс їм таке задоволення, ніби вони бачили саму страту.

Цей похорон призупинив подальший хід однієї справи — наміру подати прохання на ім’я губернатора про помилування індіанця Джо. Під проханням зібрали дуже багато підписів, відбулося багато мітингів, лилися сльози та точилися велеречиві промови; створили цілий комітет тонкосльозих дам, які мали вбратися в траур і йти до губернатора, щоб своїми риданнями пом’якшити його серце та вмовити його забути про свій обов’язок і стати милосердним віслюком. Індіанця Джо обвинувачували у вбивстві п’яти жителів містечка — ну і що з того? Навіть якби він був самим сатаною, й тоді знайшлося б достатньо слинтяїв, готових підписати прохання про помилування та слізно благати про це губернатора.

Наступного дня після похорону Том відвів Гека в безлюдне місце, щоб поговорити з ним про важливу справу. Гек уже знав про пригоди Тома і від валлійця, і від вдови Дуглас, але Том сказав, що Гек не все від них чув, однієї важливої подробиці він ще не знає, і саме про це їм треба поговорити. Обличчя Гека спохмурніло.

— Я знаю, в чому справа, — сказав він. — Ти побував у номері другому і не знайшов нічого, крім віскі. Ніхто мені про це не говорив, але я зрозумів,