Читати книгу - "Інші пів’яблука"

нічого не залишилося, там виріс будиночок, гарний, доглянутий, чужий. З-поза руйновища замку блимнуло, прогуркотіло. Щойно добігли до кав’ярні, як уперіщила злива. Пострушували краплі з курток, сіли одне навпроти одного, чекаючи на замовлення й роззираючись довкола: сучасний інтер’єр, але в кутках недоречні штучні квіти, які все псували.

– Я бачила фільм… – згадала Ірина, споглядаючи у вікно порожню, залиту дощем вулицю, тоді звела очі на офіціантку, що ставила на стіл деруни з грибами, подякувала і провадила далі: – Бачила фільм про Бучач. Короткий. Може, це був якийсь інформаційний телесюжет. Мене здивувало, що телевізійники лишили в опитуванні тільки недолугі відповіді перехожих. Ніхто не знав, хто такий Пінзель.

– Ви маєте нагоду перевірити, – усміхнувся Ян. – Цей дощ зараз ущухне.

– Не хочу, – відповіла Ірина. – Боюсь переконатися, що це правда.

– Тих людей треба було спочатку запитати, чи вони бучачани, – сказав Ян, і Ірині сподобалося, що він захищає своїх земляків.

Хороший він, подумала. Тільки надто спокійний, надто тихий та врівноважений. Чи бився він у дитинстві? Чи боронив когось? Чи здатний на протест? Тільки раз був сам не свій – коли пив каву на аварійному балконі. Що він там робив? Чого туди виперся? Подумала, але не запитала.

Давно вона не бігала під дощем, і Ян, певно, теж. Залетіли до книгарні на розі, регочучи, як школярі, повитріщалися для годиться на скромний асортимент книжок, стали біля вікна, думаючи, що ж робити далі. Вікно заливало дощем. Воно виходило на ратушу – в першій половині дня вона мала колір теплого дерева, а тепер холодно мерехтіла в дощовому сяйві, виблискувала срібно-перлистими полисками, наче голограма. Вулична безлюдність і відчуття нереальності, що далі – більше. Навіть безмовна продавчиня зникла десь у глибоких закапелках крамниці і не спішила повертатися.

– Є ідея, – озвався Ян.

– Викладайте.

– Ми йдемо звідси, ви нічого не запитуєте, а я вам показую одну цікаву річ. Ви ще такого не бачили.

Навіть не запитала, куди й навіщо. Вийшла за ним під дощ. Ян напнув над ними куртку, вона потріпувала над головою вітрилом, не надто надійно затуляючи їх від зливи. Перебігли до ратуші, огородженої гофрованим металевим парканом з подертою розмоклою афішею. Протиснулися в шпарку, залишаючи брудні сліди на одязі. Ратуша вгрузла в землю, просіла за більш як дві з половиною сотні років, її вікна й двері понижчали, це особливо було помітно по дверях. Влітку вона потопала в бур’яні, а тепер – у рудому болоті з розмоклих віджилих трав.

Ян зупинився:

– Тут.

Кілька сходинок донизу, металевий глухий звук дверей з крихітними віконцями-ґратками. Куртка перейшла до рук Ірини, вона тримала її над собою й над Яном. Він намагався дотягтися до чогось, запхавши руку в шпарину, обличчя судомилося від напруги, спина, обіпнута сорочкою, заважала розгледіти, що саме він там робить. Розчахнувся темний простір, ворухнувся й сховався, обдавши холодом підземелля, заволікся, немов ряска на поверхні ставка за кинутим каменем. Сіра дощова смуга пройшла перед очима, створивши несподіваний ефект. Чого тільки не привидиться, якщо вдивлятися просто в дощ! Важкі двері відтулилися, і з глибин ратушних підмурів війнуло вистояним холодом. Під склепінням, віддалік, щось тьмяно світилося.

– Не бійтеся. Дайте руку… Ну ж бо! – Він смикнув її до себе.

Не стояти ж їй під дощем, холодним осіннім дощем. Обмежившися жестом, щоб Ян посунувся вбік, подала йому куртку, а тоді, спершись на його руку й на вистуджений камінь стіни, намацала ногою твердий виступ.

Ян притримав її, перехопив руку, світло мобілки допомогло роздивитися, що під ногами – долівка, складена з кам’яних брил.

Струсив з куртки вологу, вдягнувся. Тепер шум дощу та вітру здавався далеким звуковим фоном, а тут, під темним склепінням підземної частини старої ратуші, було тихо-тихо і пахло деревом, старовиною, ладаном. Учувалася й сирість: десь неподалік стояла вода. Було холодно, але не аж так, щоб повернути назад.

Кивнула до Яна: «То що?»

«Там!» – теж без слів дав зрозуміти він, і вони обережно рушили туди, де м’яко точилося бліде світло.

Під ногами хрустіло. Обабіч широкого ходу, в заглибинах мурів губилося чорне вікове павутиння. З кожним кроком посилювалося відчуття, ніби все відбувається в якомусь фільмі чи в комп’ютерній грі. Ірина озирнулася, освітивши пройдений шлях мобілкою, переконалася, що вихід поруч, он він світиться отворами крихітних віконечок у металевих дверях. Коли якась небезпека, то відстань до нього можна подолати кількома стрибками. Авантюрна цікавість, зміцнена довірою до ініціатора цієї подорожі, поборола страх. Серце калатало, у крові кипів адреналін.

– Ми тут лазили в дитинстві, – глухо пролунав голос Яна. – Зараз… іще трошки.

Вона слухняно трималася на півкроку за ним, за світлом його мобілки, віддавши йому руку та відчуваючи, які в них обох гарячі долоні. Дорогу перед собою обережно пробувала ногою, вже не раз утішившися за сьогодні, що взулася в зручні кросівки.

– Десь тут… Пригніть голову.

Темне хмарище, невідоме ЩОСЬ, – камінь, дубова чорна балка, жмут грубого дроту чи лантух із поснулими кажанами? – заледве торкнулося волосся на маківці. Вона сіпнулася й побачила фігуру без голови. Так видалося їй у першу мить. Відсахнулася, сховавшися за Яна. Коли ж світло впало на камінь, вона, вихилившися з-поза чоловічої спини, придивилася – ні, камінь лише нагадував плечі, які начебто переходили в міцні руки та рельєфний тулуб, а все ж то була випадкова подоба, витесана з каменю не людськими зусиллями, а вологою й часом.

Ян відпустив її руку:

– Присвітіть-но мені.

У світлі двох мобілок поверхня кам’яної форми видалася зеленою від цвілі.

– Колись ми з хлопцями зауважили одну особливість. – Ян говорив стиха, однак здавалося, що занадто голосно. – Така була гра. Якщо стати на цей камінь, а тоді на той… Ось так… Надто дощового дня… Тоді можна було почути… Йдіть сюди.

Ірина слухняно наступила на брилу й перейшла до Яна на іншу.

– Тихо… – Він ледь ворухнув губами, приклавши до них палець, і показав, звідки чекати сюрпризу.

Але те, чого сподівалися, прийшло з протилежного боку.

Здалеку почувся ледь уловний шурхіт, немов хтось повільно прочинив двері, впускаючи протяг. Холодок пробіг по щоці, ворухнув волосся на скроні. Хтось збудив легкий вітер у підвалах ратуші. Ірина вчепилася обома руками в Янову куртку. І тоді до слухових, без сумніву, галюцинацій, наче зітхання, додалися нові звуки, від яких Ірині волосся стало дибки: десь у глибині невидимої анфілади підземних кімнат забулькотіла вода, вона з шипінням заповнювала простір, що його годі було просвітити мобілками. Ян схопив Ірину за руку:

– Біжімо!

Зірвалися з місця, геть від рятівного