Читати книгу - "Правда"

— Ви з газети? — сказав якийсь чолов’яга з натовпу.

— Так.

— Гадаю, це — черговий випадок містичної пожежі, як той, про який ви писали вчора, — чолов’яга витягнув шию, щоб подивитись, чи Вільям записує.

Вільям застогнав. Сахариса дійсно зробила репортаж з пожежі на Лоботрясці, під час якої загинув один нещасний, але тим і обмежилась. А от «Сенсації» назвали це «Містичною Пожежею».

— Не впевнений, що та пожежа була такою вже містичною, — сказав він. — Старий пан Моцний вирішив закурити, забувши, що занурив ноги в миску зі скипидаром.

Здається, колись йому розповідали, що це — гарний засіб від грибка стопи. Що ж, у певному сенсі він спрацював.

— Е, то нам так сказали, — заперечив чолов’яга, чухаючи носа. — Але хто ж нам скаже всю правду!

— Це точно, — сказав Вільям. — Я, наприклад, колись чув, що раз на тиждень на місто з небес обрушується град із гігантських кам’яних брил, але Патрицій щоразу це замовчує.

— От бачите, — сказав чолов’яга. — Ми все розуміємо, а вони думають, що ми — цілковиті дурні. Аж дивно.

— Мене це теж вражає, — сказав Вільям.

— Пропускайт, пропускайт!

Через натовп проштовхувався Отто, знемагаючи під вагою пристрою, що розмірами та обрисами нагадував акордеон. Розчистивши ліктями п’ятачок серед натовпу, вампір встановив пристрій на триногу і націлив його на голема, що саме вибирався з задимленого вікна з немовлям на руках.

— Зер гут, панстфо! Крупний план! — гукнув він і здійняв клітку-спалах. — Айн, цвай, драй… Аррррррррррррргххххх!

Вампір став хмарою пилу, що почав повільно осідати на землю. Якусь мить серед пилу висіло в повітрі щось схоже на маленьку банку, до якої було причеплено поворозку у вигляді великої петлі.

Потім вона впала і розбилася об бруківку.

Пил зібрався у велику грибоподібну хмару, набрав форми… і ось на бруківці постав Отто, кліпаючи очима й обмацуючи себе, аби пересвідчитись у повному самовідновленні. Впіймавши погляд Вільяма, він обдарував його такою широкою посмішкою, якою може обдарувати лише вампір.

— Пане Вільяме! Ваша ідея працює!

— Гм… Яка саме? — спитав Вільям.

З-під кришки великого іконографа вибивався тоненький струмінь жовтого диму.

— Ви порадили носити з собою аварійний запас рідини на букфу «ка», — сказав Отто. — І я подумав: якшчо рідина буде ф пляшечка на шиї, то коли я розсипайт на порох — опля! Пляшечка упав-розбифся, унд я повстав-ожив!

Він підняв кришку іконографа і розігнав дим. Зсередини почувся тоненький кашель.

— І якшчо я не помиляйт, ми маємо успішно відгравіруваний знімок! Ось чого ми можемо досягти, коли наш мозок не туманить думка про відчинене вікно і голу шию, шчо не цікавить мене усі ці дні, бо я зофсім зав’язайт!

Отто змінив і стиль одягу. Традиційний для його співплемінників чорний вечірній костюм поступився жилетці з такою кількістю кишень, якої Вільям в житті не бачив на одному предметі одягу. Більшість із них були заповнені пакуночками з харчем для бісиків, тюбиками фарби, якимись загадковими інструментами та іншим приладдям, необхідним у непростому ремеслі іконографіста.

Втім, з поваги до традицій Отто пофарбував жилетку в чорний колір, оздобив її підкладкою червоного шовку й додав фалди.

Акуратно розпитавши родину погорільців, що приречено споглядали, як дим пожежі перетворюється на пару, Вільям встановив, що причиною містичної пожежі стало містичне загоряння жиру, котрий вилився на містичну плиту, коли на ній перекинули містичну пательню для смаження містичної картоплі.

Вільям полишив їх копирсатися в почорнілих рештках будинку.

— Звичайна трагедія, — сказав він, ховаючи записника. — Прокляття, часом я в таких ситуаціях почуваюсь якимось вампіром… Ох, вибач.

— Нічого, — сказав Отто. — Я розумію. І я хотіф би подякувайт вам за цю роботу. Вона багато для мене значить, особливо тепер, коли я побачиф, який ви нервовий. Що, звісно, мошна зрозумійт.

— Я не нервовий! Мені цілком комфортно спілкуватися з іншими расами! — гаряче заперечив Вільям.

Вираз обличчя Отто був люб’язний, та водночас — настільки ж критичний, наскільки це притаманно вампірам.

— Так, я бачу, як ви стараєтесь бути друшелюбним до гномів, і до мене ви теш добрий. Це непроста справа і викликає велику повагу…

Вільям відкрив був рота, щоб заперечити, але здався.

— Послухай, я просто таким виріс. Мій батько занадто цінував… ну, людське начало, але, гм, не в сенсі гуманності, а в сенсі… ну, для нього це означало, що інші раси…

— Так, так, я розумійт.

— Словом, проїдьмо цю тему, гаразд? Кожен може сам вирішити, ким йому бути!

— Так, так, звичайно. І якщо вам треба якийсь порада на рахунок діфчат — тільки спитайте.

— Чого це мені може знадобитись порада про діфчат… Тобто про дівчат?

— О, нічого. Зофсім нічого, — безневинно сказав Отто.

— Слухай, але ти ж — вампір. Яку таку пораду на рахунок дівчат може дати вампір?

— О-о-о… Тільки уявіть — ти прокидаєшся і відчуваєш запах часник! — Отто зробив паузу. — Повірте, я міг би багато що вам розказайт. Але не буду, бо я цього більше не робити, відтоді, як побачиф сфітло дня. — Він штовхнув ліктем Вільяма, що вже був увесь червоний з ніяковості. — Скажу тільки, що кричать вони далеко не зафшди.

— І весь смак пропадає, еге ж?

— Це було дафно, — швидко сказав Отто. — Тепер для мене нема нічого крашчого за чашку какао і гарні піснеспіви, слово честі. Так-так, слово честі.

Повернутись до редакції, щоб написати статтю, виявилось непросто. Власне, непросто виявилось навіть зайти на Осяйну.

Отто наздогнав Вільяма, що закляк на місці.

— Що ж, очевидно, ми самі напросилися! — гукнув він. — Двадцять п’ять толаріф — це чималий гроші!

— Що? — гукнув Вільям.

— Я КАЖУ, ЩО ДВАДЦЯТЬ П’ЯТЬ ТОЛАРІФ — ЦЕ ВЕЛИКИЙ ГРОШІ!

— ЩО?

Повз них проштовхалися кілька людей. Кожен із них ніс по собаці. І кожен на Осяйній вулиці теж ніс собаку, або вів собаку, або волочився на повідку слідом за собакою, або ж із останніх сил відбивався від чужого собаки, якого безуспішно намагався стримати власник. Гавкіт уже давно вийшов за межі звуку як такого і перетворився на стихію, вражаючи барабанні перетинки з силою тайфуну, що підняв у повітря склад арматури.

Вільям потягнув вампіра до арки, де ґвалт був усього лише нестерпним.

— Ти можеш що-небудь зробити? — прокричав він. — Інакше нам не пробитися!

— Наприклад, що?

— Ну… Щось із арсеналу «дітей ночі»?

— А, це, — сказав Отто. Він спохмурнів. — Знаєте, це фше спрафді стереотипний підхід. Чому ви одразу не просите мене перетворювайт на кажан? Я ш казав, я більше усім цим не займатись!

— Є кращі ідеї?

За кілька футів від них ротвейлер щосили намагався закусити