BooksUkraine.com » Наука, Освіта » Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР. 📚 - Українською

Читати книгу - "Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР."

189
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР." автора Петро Гаврилович Дяченко. Жанр книги: Наука, Освіта. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 54 55 56 ... 118
Перейти на сторінку:
лагодять якийсь суд наді мною, в таких обставинах нема можливосте працювати, тим паче у війську".

— Що було, те минуло! — [кажу йому]. — Я піду до Петлюри, просити за вас, він Полтавець, земляк. Він добре знайомий мені ще з Київського з'їзду земських діячів України, я постараюсь доказати вашу необхідність в армії. Я ходив теж і за полковника Кудрявцева, і вийшло добре, його теж держали далеко від армії без діла, а чи ви маєте гірші заслуги перед Україною, як Кудрявцев?

Балачка затяглась більш як 2 години, і нарешті ми умовились, що полковник прибуде на другий день в 5-ій годині вечера на помешкання брата.

Справа наша з поїздкою до Чех не здійснилась, було вже запізно їхати. На другий день, в назначеній годині, дійсно прибув Болбочан. Провели вечір на всяких пригадках; полковник любив оповідати пригоди війни, споминав геройські вчинки своїх козаків та старшин.

По вечері йшла балачка про приїзд його до Тернополя, брат запевнив полк. Болбочана словом, що справа його про поворот до війська вийде на добре, що от. Петлюру він "переломить" своїми доказами, що він не такий злий на полковника, як він собі думає. При кінці розмови Болбочан дав слово приїхати до Тернополя, де стояв уряд.

Днів через три я уже бачив Болбочана коло ваґонів в Тернополі. Він побував у брата, в знайомих військових, був гарно настроєний, сміявся, що ми так довоювались, що тільки й маємо української землі, що під вагонами уряду…

Одного вечера він зайшов до нас дуже невеселий, розказав, що був у отамана Петлюри, що прийняв його от. Петлюра чемно, а навіть сердечно, мовив, що давно чекає на його… бо тільки він один може виконати важне доручення — поїхати за полоненими до Італії, а на фронті він мало буде корисним, бо тепер буде зараз переформування відділів, а коли поверне з Італії з полоненими, то обійме команду якоюсь частиною війська на фронті. Видно було, що йому хотілось зараз бути на фронті, коло тих, що ділили його славу військову, коло своїх побратимів запоріжців. Я зрозумів його смуток!

Я був у от. Петлюри, він теж мене впевняв, що Болбочан найліпше прислужиться батьківщині, коли поїде до Італії за полоненими.

Я знав раніш, що кандидатами на поїздку до Італії є Голубович (був. премієр за Центральної Ради) і Генерал Осецькии, і мають попертя: один — партії с-р, а другий — військових, і що балачки про поїздку Болбочана — це лише балаканина і проволока часу.

Зрозумів Болбочана, що переговори в Станиславові і вся розмова його там мала підстави. Я мав важні справи і мусів виїхати з Тернополя близче до фронту.

Пройшло багато днів, і я по службовим справам приїхав до тодішнього постою уряду в Чорний Острів. Знайомий старшина запитав мене, чи не приїхав я дивитись на "розстріл" Болбочана, що відбудеться о 8-й годині вечера і що вже викопана яма…

Здивований, я запитав його — якого Болбочана? Як сталося? За віщо? Він розказував мені про якусь зраду, відозву, Гавришка, що Чоботарів привіз його закованим…

Він кріпко вірив, що Болбочан не зрадить Української Держави, а хіба що малі люди звели з ним свої порахунки, шукали його і найшли, за що причепитись. Мені стало важко. Обняв мене смуток, бо і я був завинив, намовивши полк. Болбочана повернутись до війська.

Була вже 5 година, оставалось до кари смерти Болбочана 3 години. Що ж робити? Чим і як допомогти? На от. Петлюру не було надій, бо він дипльоматично виїхав на фронт і не вернеться скоро. Смертний присуд, як я довідався, підписав ґен. Осецькии, тому я пішов до нього. По дорозі зустрів п. Осецьку в товаристві ґенерала [Миколи] Юнакова і став благати їх допустити мене до ґенерала, що моя справ розходиться про життя Болбочана, що кара смерти є помилкою та порахунком ворогів, партійників, або Москалів… Але на всі мої мольби п. Осецька не сказала, де перебуває ґен. Осецькии і де його можливо найти…

Я вернувся до брата і поставив питання так: як Болбочан буде розстріляний сьогодні, то я теж покінчу з собою, ми є співвинні у цьому ганебному вбивстві, що намовили його прибути до уряду. Неможливо, щоб Болбочан був розстріляний! Роби що хочеш, ти маєш якусь владу, за щось відповідаєш! Брат порадив "востаннє" звернутись до міністра юстиції А. М.

Лівицького та просити його ратунку для Болбочана. Через декілька хвилин я був у Лівицького. Лівицький, мій товариш по Полтавському Губернському Земству, приняв мене чемно, порадив закликати й міністра премієра Б. Мартоса, щоб зробити нараду з членом Директорії Макаренком.

Я був уже трохи втішений, бо Лівицький і Мартос Полтавці і вони не дадуть забити популярного на Полтавщині Болбочана.

Нарада 3-ох постановила припинити кару смерти і зробити нове слідство.

Цього ж вечера почалось слідство, новий допит Болбочана. Я пішов туди, де був замкнений Болбочан, і побачив його на колінах. Він істерично кричав: "Моя дружино, донечко, мої рідні, дорогі, спасайте мене!"

Мої нерви не видержали, я сам розплакався, як ніколи в життю, і відійшов від нього. А крики його, мольби і молитви летіли все дужче і дужче…

Слідство його доручено було вести членові по особо важним справам при Полтавському Окружному Судові Лихопой-Башевському, який при українському урядові [У.Н.Р.] займав якусь військову посаду в роді заступника міністра.

По переслуханню Болбочана я підійшов до Лихопоя і запитав його, як слідство.

Нічєво новава нє гаваріт, а так, напускаєт сімуляцию, моліться, крічіт, все то нє может помочь дєлу, должен понєсті кару, может бить, смерті і нє будєт.

Кричали б і ви, пане слідчий, коли б над вашою шиєю висіла мотузка, — відповів я, — знаю, що то за крик! Бо я сам був засуджений німецьким військовим судом в Полтаві на кару смерти.

Він обіцяв мене повідомити про кінцевий хід слідства.

Лихопой-Башевський — високий судовий царський урядовець, відомий україножер в Полтаві, здається, що кожнього борця за волю України, за її самостійність він засудив би на кару смерти. При Скоропадському він був "фаховець" по розв'язці демократичних українських установ.

Так не знайшовши нічого "протидержавного" в справах Полтавського Повітового Земства, він знайшов великий злочин Управи: 50 цеглин куплено до земської школи членом Управи без колегіальної постанови Управи, і тому діяльність земства застановив. Дуже дивно, як цей ворог демократичного і національного руху, цей злочинець нашого відродження міг займати високу відповідальну посаду і судити українського героя! Тільки спасаючи себе від большевиків, цей

1 ... 54 55 56 ... 118
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР."