Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1919"

В останньому, гадається, слід шукати й відповіді на природні питання — чому прихильники С. Петлюри, які на словах зацікавлені в прирощенні нових даних, невідомих донині знань, насправді старанно обходять, замовчують спадок М. Чеботаріва. Наведені мемуаристом факти спростувати в переважній більшості випадків неможливо, а скільки-небудь неупереджене, зокрема не урізане їх використання неминуче призведе до ревізії міфологізованих уяв про Голову Директорії й Головного отамана.

Дотримання ж принципів наукової об'єктивності, комплексного підходу, зумовлює зовсім відмінну дослідницьку позицію, згідно якої слід осмислювати й інтегрувати в підсумкових оцінках і висновках усі наявні дані, якими б «вигідними» чи, навпаки, «невигідними», «незручними» вони не видавались з погляду наперед запрограмованого результату. Звісно, абсолютно необхідна критична перевірка інформації, встановлення її вірогідності шляхом співставлення з іншими відомостями, особливо коли йдеться про неоднозначні, неоднолінійні явища, які десятиліттями викликають суперечливу реакцію.

***

Незважаючи на те, що С. Петлюрі зі всіх перших осіб революційної доби (М. Грушевський, П. Скоропадський, В. Винниченко) випало найдовше очолювати вищу тогочасну державницьку інституцію — Директорію, в свідомості переважної більшості співгромадян, та значною мірою й у науковому середовищі, його ім'я асоціюється, передусім, з посадою Головного отамана. Якоюсь мірою це може видатися дивним. Однак у такому феномені є й своя логіка пояснення.

В час головування в Директорії С. Петлюри воєнні питання не просто висунулися на перший план, а стали настільки нагальними, визначальними, що саме від них залежали всі інші, вся доля національної революції і державності. А відтак і звання Головного отамана, що досить міцно закріпилося за С. Петлюрою, «зрослося» з його ім'ям, здавалося, значило не менше. Адже саме він найбільшою мірою впливав на керівництво збройною боротьбою, що «затіняла» інші аспекти життєдіяльності Української Народної Республіки, функціонування інших державних органів.

Слід констатувати, що надто скупо поширювалася інформація про діяльність Директорії. И не буде великим перебільшенням припущення, що в багатьох місцях, на які формально поширювалася її юрисдикція, навіть не знали офіційної назви вищої державної інституції, плутали прізвище її Голови[377] тощо.

Звісно, за таких обставин й мови не могло бути про свідоме підкорення владі Директорії, визнання її.

Та й функціонував вищий орган державної влади не дуже стабільно, а роботу його важко кваліфікувати напруженою, результативною. Є згадка лише про єдине засідання Директорії у повному — п'ятичленному — її складі (після відставки В. Винниченка і включення з 12 березня 1919 р. до органу Є. Петрушевича)[378] в Проскурові. Здебільшого на засіданнях були присутні три члени Директорії. Так, з документів, що збереглися, видно, що з 11 лютого по серпень 1919 р. С. Петлюра брав участь, і здебільшого головував, на 12 таких засіданнях, а на 8 — був відсутнім. За винятком Є. Петрушевича, подібна пропорція характерна і для інших членів Директорії. Втім, з кінця квітня 1919 р. на засіданнях постійно відсутній П. Андрієвський. До того ж часу він, як і інші члени Директорії, почергово головував на засіданнях3.

Тобто, навіть зважаючи на всю складність ситуації, яка вимагала оперативного виконання поточних завдань поза межами Директорії, сказати, що й С. Петлюра, й інші його колеги ставилися до свого функціонування в Директорії, як до найпріоритетнішої справи, можна лише із застереженнями.

Вперше підпис С. Петлюри, як Голови Директорії, в документах зустрічається 12 березня 1919 р.[379], хоча офіційно він був обраний на цю посаду 9 травня 1919 р.

До цього статусу С. Петлюра, ставши з від'їздом В. Винниченка безперечним лідером Директорії, йшов поступово. Незважаючи на те, що в протоколах іноді йдеться про доповіді «п. голови Директорії»[380] (чомусь не називається ім'я), в інших випадках він іменується або членом Директорії[381], або Головним отаманом[382].

Питома вага питань першорядної державної ваги, принципового, стратегічного значення, які розглядалися Директорією, дуже незначна. Крім визначення позиції щодо Антанти, це ще призначення Ради Народних Міністрів та й, мабуть, усе. Адже інші пункти порядку денного (їх загалом виносилося на кожне засідання небагато, (часто 2–3), здебільшого торкалися затвердження постанов уряду, кадрових змін, фінансових аспектів. Чимало доповідей і повідомлень бралися до відома або передавалися на вирішення до Кабінету міністрів.

Спосіб розв'язання навіть тих небагатьох нагальних проблем, від яких залежав державний устрій, політичний курс, воєнне становище УНР. не міг не насторожувати скільки-небудь досвідчених функціонерів-професіоналів. Так уряд В. Чеховського був відправлений у відставку ще 31 січня 1919 р., а новий склад Ради Народних Міністрів був призначений лише 13 лютого[383] — розкіш явно не для революційного, воєнного часу.

Юридичні колізії виникли при призначенні уряду Б. Мартоса: наказ і постанова спочатку були підписані (без розгляду на засіданні Директорії) лише двома членами Директорії — С. Петлюрою та А. Макаренком, тобто були фактично неправочинними. Лише з приїздом через кілька днів Ф. Швеця, який додав і свій підпис до документа, можна було приступати до його реалізації на законних підставах.

Відтак, при всьому бажанні, непросто говорити про адекватну статусу роль Директорії у державотворенні, в законотворчій роботі, в авторитетному керівництві суспільними процесами.

Відповідно, подібно функціонував і уряд. Товариш міністра продовольства М. Тимофіїв так характеризував його діяльність: «… Дуже різко посувався параліч влади. Рада Міністрів жила і засідала в вагоні; всі були знервовані і зневірені. Реальної роботи не проводилось майже ніякої. Всі жили чутками й плітками, котрі невпинно й невтомно переносились з вагона в вагон і утворювали нестерпиму атмосферу взаємного недовір'я і дрібного інтриганства…»[384].

М. Чеботарів доповнює цю картину неодмінними згадками про пияцтво чиновників і військових старшин усіх рангів — а він це спостерігав і занотовував не з допитливості, а, так би мовити, в службовому порядку[385].

Практична відсутність владної вертикалі в державі (принаймні її майже ніхто не відчував. не помічав) викликала в учасників революційних дій, що втягнулися в політику, різну реакцію, часом приводила до ініціатив, розрахованих на зміну ситуації.

Так, 21 березня 1919 р. у Вапнярці командування Південно- Західного фронту, виявившись відрізаним в результаті захоплення червоними військами Жмеринки від основних сил армії УНР, вирішило діяти на власний ризик, створило революційний комітет (отамани О. Волох, О. Загродський, Ф. Колодій). Ревком оголосив, що бере на себе владу в регіоні й переходить на радянську платформу[386].

На серйозну увагу заслуговує такий епізод в історії Української революції, як Кам'янецький трудовий конгрес (І. Мазепа називає його повітовим селянським з'їздом), що відбувся 21–22 березня 1919 р. В ньому брали участь близько 100 делегатів від селян,