Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"

і на місцях, як рівно і представників інтернаціональної контрреволюції на Україні…» «Політичний терор, — говорилося в постанові, — випливає з поглядів революційного соціялізму на ролю людської особи в історії; на нього нам дає право недавнє революційне минуле і сучасне… Систематичний терор, сполучений з иншими формами одвертих масових виступів (робітничих страйків, селянських аграрних заворушень, демонстрацій, саботажу тощо), набірає величезного значіння: він веде до дезорганізації ворога. Крім дезорганізаційної ролі, терор одночасно послуговує пропагуванню й агітації, уявляючи з себе форму одвертої боротьби, яка проходе перед очима всього народу, руйнує авторитет уряду і викликає до життя нові революційні сили… Нарешті, терористична діяльність нелегальної революційної партії є засобом самооборони і охорони організації від шкідливих елементів, шпигунства та зрадництва. Терористична діяльність припиниться тільки після перемоги над реакційним деспотизмом і повного відновлення всіх політичних громадянських свобід»[449].

Слід зауважити, що факти терористичної діяльності лівих українських есерів невідомі. Проте вони вітали вбивство 30 липня 1918 р. російським лівим есером Б. Донським командувача групою німецьких військ в Україні генерал-фельдмаршала Г.Ейхгорна, засуджували виступи тих кіл, у тому числі й українських (органів УПСФ, УСДРП), які протестували проти подібної тактики.

Центральним друкованим органом лівих українських есерів, головним рупором їхніх ідей став тижневик «Боротьба» (редактор В. Еллан-Блакитний), що почав видаватись нелегально замість закритої гетьманцями щоденної газети з аналогічною назвою.

Права течія УПСР відразу ж після IV з'їзду, паралельно з діями лівих, також вдалася до низки організаційних заходів, які, своєю чергою, призвели до поглиблення протистояння і розколу в партії. Праві розпочали консолідацію власних сил у формі окремої «Центральної фракції Української Партії Соціялістів-Революціонерів» з власним керівним центром, не підлеглим ЦК УПСР, обраному з'їздом. До складу Тимчасового організаційного комітету фракції ввійшли М. Шраг, М. Чечель, М. Салтан, І. Лизанівський, В. Залізняк, В. Голубович, Ю. Охримович.

Комітет поширив серед членів партії декларацію-повідомлення, в якій викладалась принципова суть ідеологічних і тактичних розходжень між обома течіями.

Передусім указувалося на різне ставлення до української державності. Праві обстоювали ідею створення незалежної української держави. А ліві, як стверджувалось у документі, в цьому питанні нічим не відрізнялись від загальноросійської партії есерів, зневажаючи національний аспект узагалі. Це було істотним перебільшенням, фактично не відповідало дійсності.

Друга група розбіжностей стосувалася методів масової боротьби. Якщо праві орієнтувались на поступове виховання, організацію, підготовку мас до боротьби в нових умовах, ліві віддавали перевагу революційно-повстанській тактиці. Іншими словами, за документом, праві наближались у цьому питанні до європейських соціалістів, а ліві — до російських більшовиків[450]. Дійшовши висновку про необхідність за таких умов мати окрему організацію в рамках партії, праві в УПСР закликали до підготовки чергового з'їзду партії, який мав «вияснити, нарешті, чи наша партія має в своїй клясовій боротьбі засвоїти собі методи європейського соціялізму, чи піти шляхом російського анархичного бунтарства»[451].

Після цієї декларації, що відразу була рішуче засуджена ЦК УПСР, тобто лівими, розкол партії став доконаним фактом. Праві (Центральна течія УПСР) і ліві (боротьбисти) сформулювали різні політичні платформи.

Спільними залишались неприйняття і засудження гетьманського режиму як контрреволюційного, а також гасло боротьби з ним. Однак після повалення гетьманщини праве крило планувало відновити Українську Народну Республіку із законодавством Центральної Ради.

Боротьбисти не бажали повертатись до характерного для часів Центральної Ради єднання демократичних, та й не лише демократичних, сил. Вони прагнули активізації безкомпромісної класової боротьби. «Ліва частина, демократи, — зазначав один з лідерів есерів П. Христюк, — перейнята почуттям інтернаціональної солідарності працюючих мас, бачила в українській революції неподільну, складову частину великої всесвітньої боротьби працюючих, визискуваних мас за ідеали соціалізму. З цієї точки погляду, вона віддавала в українській революції перевагу моментові клясовому, соціяльно-економичному, над моментом національно-політичним і ставила соціяльно-економичний зміст української державності, що будувалась в революції, в залежність тільки від одної умови — успіхів міжнародної боротьби працюючих за нове, соціялістичне суспільство. Звідси випливала й її тактика: ніяких компромісів з гетьманщиною; збереження у всій чистоті принципів клясової боротьби; викривання клясових суперечностей між працюючими і визискувачами і підготовка рішучої боротьби з буржуазією»[452].

Незадоволені складом гетьманського уряду й взятим ним курсом були й менш чисельні та впливові українські політичні партії. Мова, зокрема, про Українську партію соціалістів-самостійників та Українську трудову партію, які стали в легальну опозицію до гетьманату.

Отже, з перших днів оформлення режиму П. Скоропадського, формування гетьманом засад нової влади та її інститутів цілком певно виявилося, що абсолютна більшість української нації стала їх рішучим противником. Принаймні, політично активна частина суспільства заманіфестувала свою недвозначну позицію на травневих з’їздах: селяни (абсолютна більшість нації) — на селянському з’їзді й з’їзді УПСР, робітники (переважаюча маса міського населення, особливо в промислово розвинутих регіонах) — на робітничому з’їзді й з’їзді УСДРП, демократична інтелігенція (національно найсвідоміший елемент) — на з’їздах УПСФ, значною мірою УСДРП, й почасти УПСР.

Якщо підсумовувати цілком очевидне, виходить, що українське селянство у спілці з робітництвом і демократичною інтелігенцією складало ту реальну. переважаючу, абсолютну більшість нації, народу, чиї інтереси й теоретично й практично розійшлися з варіантом суспільного устрою, який силоміць накидався Україні з 29 квітня 1918 р. І лише ідеологічною ангажованістю, вузькопрагматичним кон’юнктурництвом можна пояснити позицію тих авторів, які, відверто нехтуючи цілком очевидними фактами, об’єктивною істиною, намагаються доводити не тільки правомірність і доцільність перевороту, а й широку підтримку спродукованого режиму.

Втім, здається, що чергова „лобова” спроба захистити авторитарно-монархічні ідеї грубими фальсифікаціями, неуковирними перетримками значною мірою вже здискредитувала себе і тому адепти „сильної руки” вдаються до дещо еластичніших, витонченіших варіантів захисту не лише теоретичного анахронізму. а й конкретної історичної практики 1918 р. Наочним прикладом просто-таки вражаючої винахідливості тут може бути солідна монографія правознавця О. Тимощука про охоронний апарат Української Держави[453].

Слід зразу сказати, що у правничому аспекті (в усякому разі, наскільки про це може судити історик) дослідження виконано на високому рівні. Воно містить цікаві спостереження, на які не звертали увагу інші фахівці, оригінальні тлумачення непростих, суперечливих явищ і процесів, нетрадиційні, специфічні оцінки. Однак, часто погоджуючись в абстрактно-теоретичному контексті з багатьма юридичними кваліфікаціями тих чи інших суспільних дій, їх результатів, далеко не у всьому можна пристати на запропоновану автором формально-логічну схему підходу до конкретно-історичного моменту вітчизняного досвіду, найменованого гетьманатом.

Так, однією з передумов приходу до влади П.Скоропадського О.Тимощук вважає “анархо-кримінальну ситуацію в Україні” (подібним чином навіть названо один з параграфів книги)[454]. А ситуацію, на переконання дослідника, створили Лютнева й Жовтнева революції, народжені ними державні інституції з їх земельним законодавством, а також соціалістична законотворчість Центральної Ради. Аналізуючи відміну ІІІ Універсалом