Читати книгу - "Чарівниця з острова Гроз"

— Припини! Думай, що говориш!

Маріка жестом зупинила його.

— Вона має рацію. Я і справді нікому не потрібна.

В голові дівчини промчала карусель облич. Гліб, Агнеса, мадам Стилет, Прошко, який напевно й думати забув про неї на чарівному острові, та знову Гліб.

— Ваш син повернеться. Я піду до Фріди, — твердо мовила Маріка.

Жінка завмерла з розкритим ротом, боячись, чи не вчулось їй, а потім упала на коліна перед Марікою.

— Я щодня молитимуся за тебе. Кожний божий день.

— Як же так… Як же так… — пробурмотів доглядач і кинувся за ширму.

Звідти долинули його приглушені ридання. Маріка мовчала. Слова тут були не потрібні. Вона готова була на жертву не заради жінки, що повзала у неї в ногах, а заради суворого чоловіка, який не міг вчинити підло, навіть щоб врятувати власного сина.

Історія з Навіженою Фрідою видавалась Маріці дивною. І звідки вона дізналася про оберіг?

— Як Фріда здогадалася, що я опинюся на маяку? Вона що, ясновидиця? — запитала дівчина.

— Ні. Вона взагалі не людина, — сказав доглядач, виходячи з-за ширми.

Маріка судорожно глитнула.

— А хто ж вона?

— Примара.

— О ні! — простогнала Маріка.

Світ примар мовби переслідував дівчину. Спочатку вона побувала в Задзеркаллі. Потім допомогла мертвому ковалю викопати проклятий скарб. Пізніше їй довелося познайомитись із примарою ночі — Місячним Лицарем. А тепер їй належало зустрітись із примарою морів. Ну чому все це випало на її долю?

Доглядач по-своєму витлумачив репліку дівчини.

— Я знаю, як ти боїшся, — сказав він. — Ти нічим нам не зобов'язана й можеш піти.

— Мовчи, налякаєш дитину ще дужче. Може, дівчині нічого й не загрожує,— осмикнула чоловіка жінка й додала: — Пам'ятаєш випадок: біля Півнячого мису корабель потонув, так одна жінка вижила. Вона була на останніх днях. Кажуть, буцім її Навіжена Фріда врятувала.

— Що ще ви про неї знаєте? — запитала Маріка.

— Їй-богу, більше нічого, — поспішила запевнити її жінка.

— Говори, — владно наказала Маріка доглядачу.

— Мені нічого більше додати. Випадок, про який розповіла дружина, — суща правда.

— Чому Фріду називають Навіженою?

— Ніхто не знає, чого від неї чекати. Часом трапляється, що корабель цілісінький, а екіпаж як у воду канув.

— Що їй од мене потрібно? — запитала Маріка.

— Звідки ж мені знати? — сказав доглядач і відвів очі вбік.

Хазяїн маяка брехав. Тільки-но він побачив дівчину, йому відразу спало на думку, що, можливо, Навіженій Фріді набридло бути примарою, й вона хоче знайти нове тіло, використавши для цього бідолаху. Та чи варто лякати дитину? До того ж, якщо Фріда зникне, то перестануть зникати кораблі та виходити в плавання буде безпечніше.

Маріка замислилась. Було зрозуміло, що вищі сили навмисно вели її до зустрічі з повелителькою бур. Безглуздо противитися долі, від неї не втекти. Значить, все визначено наперед. Дівчина міцніше стиснула в кулаці оберіг.

Дружина доглядача тихо плакала. Вона все ще боялася, що Маріка відмовиться від свого рішення. Наївна жінка вважала, що долю можна перехитрити.

— Як мені побачити Фріду? — нарешті запитала Маріка.

— Я посаджу тебе в човен, і він винесе тебе у відкрите море. Там Фріда сама відшукає тебе. Скоро почнеться відплив. Треба поспішати, — заметушився доглядач маяка.

Відступаючи, море, як неохайна хазяйка, розкидало клоччям сплутані бурі водорості. Там, де нещодавно плескались хвилі, оголилося піщане дно, всипане черепашками. Подекуди гострими зубцями стирчали камені. Далеко в море виступало кам'янисте пасмо. Доглядач маяка повів Маріку по цьому пірсу, створеному самою природою. Там, де мис закінчувався, на хвилях гойдався невеликий човен без весел.

— Ти попливеш на цьому човні,— сказав доглядач.

— Але в нього немає весел.

— Вони тобі не потрібні. Течія сама винесе тебе, куди треба. Якщо передумала, можеш повернутися, — додав він осиплим голосом і відвів погляд.

Доглядач був доброю людиною й не бажав Маріці зла, та в глибині душі він також боявся розлучитись із зажеврілою надією, що син повернеться.

— Я не беру своїх слів назад, — сказала Маріка, зрозумівши його сум'яття. — Ніхто не може обманути долю. Видно, дорога недаремно привела мене сюди. Не звинувачуй себе ні в чому.

— Борони тебе Господь! — щиро сказав доглядач. — Ми з дружиною молитимемося за тебе.

Маріка кивнула й рішуче ступила в човен.

Тільки-но хазяїн маяка відв'язав мотузку, течія підхопила вутле суденце, і воно, мовби знудьгувавшись на прив'язі, помчало у відкрите море. Берег стрімко віддалявся, аж поки зовсім розтав у синяві. Дівчина опинилася самотня посеред безмежного морського простору.

Минали години. День набирав силу. Час тягнувся неймовірно повільно. Сонце неквапом здіймалося по небосхилу. Досягнувши зеніту, воно завмерло,