Читати книгу - "Контрольний укол"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Наступні два дні жодних істотних змін не принесли. Час тягнувся нудно й довго. І я намагався роботою заглушити, заспокоїти рій моїх стривожених думок і почуттів. Жодних відомостей про зниклих Віктора Тихоновича та Вікторію не було. А невідомість, напевно, — один із найгірших станів. Але як любив повторювати мій татусь: «Час — чесний парубок». Усе колись обов'язково стане зрозумілим. Тільки коли? Чекати було нестерпно й обтяжливо.
* * *Я робив обхід у палаті № 10. Звична вже для мене робота. Але кожного разу було щось нове, яке мало свої особливості, тонкощі. І я вкотре із вдячністю згадував повчання свого батька, переконуючись у їх точності й виваженості. «Однакових хвороб не буває, — вчив він мене, — тому що на них хворіють різні люди. Запам'ятай: немає такого захворювання «гострий бронхіт». Є гострий бронхіт у конкретному випадку Петрова Петра Петровича. Виразкової хвороби шлунку не існує взагалі. Є виразкова хвороба шлунку, приміром, Тугопузенка Сидора Матрасовича або Маргарити Євстахіївни Клоценберг. Загальні ознаки, безумовно, є, але існує безліч індивідуальних особливостей, тому що на перебіг захворювання впливають різні причини: і спосіб життя, і риси характеру, і унікальність, неповторність організму хворої людини».
Ця жінка поступила у відділення вчора. Рикова Ніна Іванівна. Відносно молода, худорлява на вигляд. Гіпертонічний криз. Швидше за все, на нервовому грунті. Я оглянув її. Зараз стан був стабільним.
— Ви не впізнаєте мене, Василю Васильовичу? — запитала раптом вона, коли я вже збирався іти.
Я уважно поглянув на неї. «Рикова, Рикова… Щось не пригадую». Хворих доводиться дивитися багато, вони миготять — не встигаєш їх фіксувати в пам'яті.
Але, справді, обличчя цієї пацієнтки було мені знайоме.
— Ви у нас вже лежали?
— Ні, у вас лежала моя мама.
— Рикова?
— Ні, Пономаренко. Віра Сергіївна.
— Ви — донька Пономаренко! — пригадав я.
— Так.
— А я Вас і справді не впізнав. Як справи, Ніно Іванівно?
— Мені б хотілося з Вами поговорити, — жінка озирнулася навкруги.
— Добре, — зрозумів я. — Зараз я закінчу обхід і запрошу Вас до ординаторської.
— Після смерті мами, — розповідала Ніна Іванівна, сидячи на стільці навпроти мене в ординаторській, — я багато думала: про себе, про своє життя, про майбутнє. Ви знаєте, та наша бесіда з Вами підштовхнула мене до подібних роздумів. Я якось по-новому поглянула на все те, що відбувається. Прагнула зрозуміти маму. Ставала подумки то на її місце, то на місце свого чоловіка, Віктора. І я тепер — на маминому боці, хоча це вже, на жаль, пізно. Ми, жінки, здатні багато що пробачати чоловікам, але, знаєте, є у Рикова одна риса, з якою я не можу примиритися. Він прагне принизити людину, підім'яти її під себе, причому робить це нещадно й злісно. Любить познущатися над тими, хто слабший за нього в будь-якому відношенні. Перед сильним він підлабужується, такий поступливий і послужливий. Напевно, це у нього через важке дитинство. Віктора виховував вітчим-алкоголік. Але він не любить про це згадувати. Ми жили з ним, загалом, непогано, я на багато що закривала очі. Але він став недобре поводитися з Микиткою. Вимагає беззастережного підкорення, поводиться з ним жорстко, навіть жорстоко. Я пробувала заступатися — стало діставатися і мені. — Ніна Іванівна відвернулася, аби не показувати сльози, що нахлинули. — Може цілу добу додому не з'являтися. А запитаю — робота у мене така — відповідає. Напевно, у нього є інші жінки, Ви вже вибачте, Василю Васильовичу, за такі інтимні подробиці. Мені це, звичайно, неприємно, але тут більше грають роль не ревнощі, а елементарна охайність. Ще якусь заразу додому принесе. Я, чесно кажучи, гидую.
А тут вихідними днями я на дачу зібралася. Адже осінь, роботи там невпрогорт. Та ключів не можу знайти, попошукалася. У Віктора запитала, а він говорить, що не треба тобі їхати — сам впораюся. Точно, думаю, дівок туди возить! Боже, як перед сусідами соромно! А вчора випадково почула, як він по телефону комусь дзвонив, запитував: «Що з твоєю кралею робити будемо? Скільки її ще на дачі тримати? Дружина туди вже рветься». Мене ніби струмом вдарило. Цього ще не вистачало! У мене на дачі повії живуть! Виказала йому. А він як розлютився — і побив мене. Не лізь, кричить, дурепа, не у свої справи! — жінка знову заплакала. — Через це я до вас і потрапила: тиск підскочив. А тут, чую, завідувач ваш і медсестра пропали. Може, вони людей викрадають?
У мене йокнуло серце.
— Коли це було?
— Учора ввечері.
— А дача Ваша де?
— За містом, у Горіхівці.
— Це далеко?
— Та ні, кілометрів п'ятнадцять буде. Всі автобуси, що йдуть на Великі Бублики, мимо проїжджають.
Я схвильовано заходив по кабінету.
— Ніно Іванівно, мені потрібно терміново поїхати на Вашу дачу.
— Навіщо?
— Там Віка, я впевнений!
— Яка Віка?
— Ну, ця медсестра, моя дівчина! Її точно викрали! Шкода лише, що ключів немає. Може, двері зламати?
— Ключі є.
— Як є?
— Я запасні, мамині знайшла. Збиралася все-таки поїхати перевірити. Та ось сюди потрапила, — сумно додала.
— А де вони?
— У мене в
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Контрольний укол», після закриття браузера.