Читати книгу - "Лука і вогонь життя"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Це була його найкраща промова, виголошена на найважливішій сцені, на яку тільки ступала його нога; і тут він таки використав кожен грам своїх навиків та вмінь, це правда, але чи вдалося йому перетягти публіку на свій бік? «Може, й так, — занепокоєно думав він, — а може, й ні».
Собака Ведмідь і ведмідь Собака, все ще сидячи на спині Короля Коней, усілякими вигуками та викриками підбадьорювали промовця — «Добре кажеш!» ну й таке інше, але мовчанка богів набувала такого гнітючого й похмурого характеру, що під кінець навіть Ведмідь прикусив язика. Страхітлива мовчанка ставала, наче туман, дедалі густішою, а похмуре небо — ще темнішим, аж поки єдиним світлом, яке міг бачити Лука, став відблиск з Храму Вогню, і в тому мерехтливому відблиску він побачив навколо себе порухи величезних тіней, які оточували Дерево Жаху та хлопця-бранця під ним, що стояв біля шумерського сторожового демона. Усе ближче й ближче кружляли тіні, утворюючи один великий кулак, що стискався навколо Луки, й щомиті, як воду з губки, міг вичавити з нього життя. «От і все, — думав Лука, — моя промова не спрацювала, не справила на них потрібного враження, і тепер — усьому кінець». Йому захотілося хоч би ще раз обняти свого собаку й ведмедя. Йому захотілося, аби хтось з людей, кого він любив, узяв його за руку. Йому захотілося захотіти виборсатися з цієї халепи. Йому так захотілося…
І тут Гора Знань несамовито затряслася, ніби по її схилах почали стрибати невидимі колоси. Стовбур Дерева Жаху розколовся згори донизу, і Дерево упала на землю, а відчахнуте гілляччя мало не зачепило Луку та демона-громовержця. Одна гілляка ударила по Голові Міміра, який аж зойкнув від болю. З натовпу переляканих богів і чудовиськ лунало ще більше страдницьких і розгублених криків. А тоді сталося найжахливіше. Наступали миті, геть короткі, а точніше, частки секунд, коли все цілком зникало, і Лука, Ведмідь і Собака — трійко цих прибульців з Реального Світу — залишалися підвішеними в приголомшливій, безбарвній, беззвучній, нерухомій, ні в чому нестримній відсутності. Відтак Світ Чарів повернувся, проте страхітливе усвідомлення почало приходити до кожного й усіх: Світ Чарів спіткало лихо. Були зрушені його найглибші підвалини, його географія ставала непевною, саме його існування починало робитися якимсь переміжним, себто було воно на межі вмикання й вимикання. А що коли «вимикання» стане довшим? А що коли воно триватиме довше, ніж «вмикання»? А що коли проміжки із «вмикання», себто існування Світу, зменшаться до часточок секунди або ж навіть зникнуть цілком? А що коли все, що розповів їм Крадій Вогню, було щирою правдою, в яку вони до останньої миті відмовлялися вірити, окутані лахміттям своєї колишньої божественної слави та залишками своєї гордині? А що, коли гола, неприкрашена реальність полягає в тому, що їхнє виживання було прив’язане до життя, що згасало, себто до хворої людини, що помирала? Ці питання терзали геть усіх мешканців Світу Чарів, але з голови Луки, який у паніці не знав що робити, не йшло ще простіше і страшніше запитання.
А чи не помирає Рашид Халіфа?
Анзу, демон-громовержець, аж укляк і став благати Луку тихим, сумним і жалісливим голосом:
— .
А Рататат настільки злякалася, що її голос під час перекладу шумеритянина тремтів дрібно-дрібно.
— Порятуй нас, пане! Але, будь ласка, пане, ми не хочемо жити в звичайних казках. Ми хочемо, щоб нам знову поклонялися! Ми хочемо бути… божественними.
— Пане? — думав Лука. — Такої переміни в тоні я не чекав. — У глибині його душі зажевріла надія й почала боротьбу з відчаєм; тим часом він зібрався на силі й зробив останнє зусилля, промовивши наполегливим і переконливим голосом:
— Як собі знаєте. Для вас усіх — це найкраще, що ви можете зробити.
І тут темрява перестала на нього тиснути; гнів богів відступав; подоланий їхнім же страхом, він розбився на друзки й розсіявся остаточно, а на його місце прийшов неймовірний страх. Хмари гніву розвіялися, повернулася радість, і всі побачили, що прогалина на небі, крізь яку проник рій богів збільшилася вдесятеро; небо тріскалося буквально від небокраю до небокраю; ціла армія міфологічних героїв почала руйнуватися, старіти, морщитися, тріскатися, слабнути, завмирати, втрачати саму спроможність бути. Афродіта, Гатгор, Венера та інші богині краси дивилися на зморщену шкіру рук і верещали:
— Порозбивайте всі дзеркала!
І тут величезна постать єгипетського Верховного бога Ра із соколиною головою впала навколішки, так само як Анзу, а його тіло почало кришитися, як стародавній пам’ятник; приклад Верховного бога Ра наслідували решта богів, у крайньому разі ті з них, що мали коліна. Низьким, поважним, переляканим голосом Верховний бог Ра промовив:
—
— Що він каже? — запитав Лука в Рататат, що почала стрибати то вгору, то вниз на його плечі й голосно пищати.
— Він каже, що вони приймають твою пропозицію, тобто, — пищала Рататат голосом, який водночас був і спокійний і нажаханий, — ти можеш забрати вогонь уже зараз. Мерщій! На кого чекаєш? Рятуй тата! Рятуй нас! Не стій! Біжи!
На небі над їхніми головами пронеслися тіні.
— Тільки
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лука і вогонь життя», після закриття браузера.