Читати книгу - "Гра на багатьох барабанчиках"

— Зіграємо? — запитав він.

— Зараз? Нам же треба вже їхати, — відповіла вона, але зняла куртку і нерішуче присіла.

— А чий був хід?

Вона не знала. Ще якийсь час сиділи над розкладеною шахівницею, а тоді він сказав, не дивлячись на неї:

— Я пожартував.

Професор Ендрюс був представником однієї із психологічних шкіл, дуже важливої, дуже глибокої, яка мала перед собою велике майбутнє. Як майже усі такі школи, виводилася вона з психоаналізу, але порвала з витоками, опрацювала власну методику, власну теорію, власну історію, власний стиль життя, сну і виховання дітей. Професор Е. летів зараз до Польщі з торбою книжок, з валізкою теплих речей — йому сказали, що грудень у Польщі страшенно холодний і неприємний.

Усе відбувалося найприроднішим чином: літаки злітали, люди розмовляли між собою різними мовами, важкі грудневі хмари висіли над землею, готові до зимового причастя — послати на землю мільйони білих сніжинок, по одній на кожне існування.

Годину тому він оглянув себе у дзеркалах Гітроу, і йому здалося, що виглядає, як комівояжер — він пам'ятав їх з дитинства: ходили від будинку до будинку і продавали Біблію. Але психологічна школа, яку він представляв, варта була такої експедиції. Польща — це країна інтелігентних людей. Ішлося про те, щоби заронити зерно і за тиждень повернутися додому. Залишити їм книжки, вони ж читають англійською, то як же зможуть опиратися авторитетові Засновника.

Професор, цідячи зроблений стюардесою дрінк зі знаменитої польської горілки, із задоволенням пригадував собі сон, який мав уночі перед виїздом — а сни в його психологічній школі були лакмусовим папірцем реальности. Отож, снилася йому ворона, він грався у тому сні з великим чорним птахом. Можна сказати, як насмілився визнати самому собі — голубився з вороною, наче з малим щеням. Ворона в системі оніричних значень його школи репрезентувала зміну, щось нове, добре: отож, попросив ще один дрінк.

Аеропорт у Варшаві був дивно маленький і повний протягів. Він похвалив себе за думку взяти у цю подорож шапку-вушанку, яку мав як пам’ятку ще зі своїх подорожей до Азії. Одразу побачив свою Беатріче — та стояла біля виходу, тримаючи перед собою аркуш з його іменем і прізвищем. Була вона невеличка і гарна. Вони сіли у розторсаний автомобіль, і вона, ведучи машину сумними розлогими просторами міста, ознайомила його з планом на найближчий тиждень. Сьогодні субота, вільний від роботи день. Вони разом повечеряють, і він відпочине. Завтра, у неділю — зустріч зі студентами в університеті. Так, сказала вона раптом, тут трохи нервова атмосфера. Він виглянув у вікно, але не помітив нічого особливого. Потім інтерв’ю для психологічного журналу, потім вечеря. У понеділок, якщо він схоче, можна оглянути місто. У вівторок зустріч із психіатрами в якомусь інституті, він не в стані був запам’ятати шелестку назву. У середу їдуть до Кракова в університет. Психологічну школу професора Ендрюса там дуже поважають. У четвер — Освенцім, він сам просив про це. Бути у Польщі і не побачити Освенціма… Увечері повернення до Варшави. У п’ятницю і суботу — цілоденні заняття для психологів-практиків. У неділю — виліт додому.

Лише зараз він зорієнтувався, що не має своєї торби з книжками та білизною. Вони спішно повернулися, але багаж зник. Дівчина, яку звали Ґоша, пішла кудись, і її півгодини не було. Повернулася з пустими руками. Можливо, торба повернулася в Лондон. Але нічого, сказала, вона поїде по неї завтра, та, безумовно, знайдеться. Дивлячись у вікно, він не слухав її збудженої балаканини; він згадував, що ж іще було в торбі — книжки, фотокопії статей.

Вони приємно повечеряли з її нареченим. Його лице було сховане за густою бородою та окулярами. Він не розмовляв англійською і через це видався йому якимось похмурим. Професор Ендрюс їв червоний суп із буряків з маленькими вареничками і зрозумів, що це отой знаменитий «борсч», про який постійно розповідав його дід. Його дід народився в Льодз. Дівчина, сміючись, виправляла його. Повторювала, як дитині: «борщ», «Лодзь». Його язик був безрадний супроти цих слів.

Він був уже добре напідпитку, коли вони дісталися нарешті до якоїсь дільниці, повної високих будинків. Виїхали ліфтом на останній поверх, і дівчина показала йому його житло. Це була однокімнатна квартирка з маленькою кухнею, затиснутою між кімнатою і лазничкою. Передпокій був такий маленький, що втрьох вони не вміщалися. Домовлялися ще галасливо на завтра, дівчина обіцяла привезти йому валізку. Її наречений розмовляв із кимось по телефону таємничим півголосом, і нарешті вони пішли. Професор, вичерпаний борщем і алкоголем, кинувся на ліжко й заснув. Спав він неспокійно, йому хотілося пити, але не було сил вставати. Чув якийсь галас на сходовій клітці, стукіт дверей, кроки людей. Можливо, це йому здавалося.

Прокинувся і з жахом ствердив, що вже одинадцята. З несмаком оглянув свій вим'ятий костюм. Прийняв душ у маленькій понурій лазничці і, на жаль, мусив одягти несвіжу білизну. Потім шукав у шафках якої-небудь кави. Знайшов якісь рештки у баночці від джему. Кавоварки не було, тому запарив собі просто в горняті. Кава була видхла і смакувала, як відвар із кори. Телефон мовчав, Ґоша, мабуть, видобувала його торбу. З горнятом кави він розглядав книжки на полицях, усі польською мовою, в неприємних, шорстких для ока оправах.

Ґоша не телефонувала, час плинув поволі у густому, перегрітому, сонному повітрі. Професор підійшов до вікна і побачив простір, позначений рівними брилами будинків. Усі вони були однакового кольору — сірого, злегка вибіленого неба. Навіть сніг здавався сірим. Непереконливо світило сонце.

На вулиці стояв танк. Професор Ендрюс аж відчинив вікно, такою несамовитою