Читати книгу - "Паморочливий запах джунглів"

Ми повечеряли, випили пива і почували себе дуже добре і близько. Ми були разом, і в повітрі плило над нами їхнє бажання допомогти мені, і я був їм дуже вдячний, і так ми поснули, і він приснився мені знову.

Тепер усміхнений і ніби веселіший, ніж доти.

Він сказав – що я його знайду на Василівському острові в Пітері і що врешті я сам знатиму, де він, коли туди потраплю.

– Але те, що ти маєш мені сказати?

– Все там, все скажу, все буде там! Але ти й сам подумай, що ти хочеш від мене дізнатись. Бо, може, я скажу тобі зовсім не те, що ти від мене чекаєш!!

Ми дісталися Пітера дуже вдало, всі в гарному настрої вийшли на Московському вокзалі, просто на Нєвський проспект, і подалися, куди очі дивляться. Домовились, що по музеях не ходимо, і туристичну нервозність відкидаємо геть, а просто валяємо дурня, як хочеться.

Я давно себе так не почував, настільки легко і просто, як от тепер з ними в Пітері.

Я бував у Пітері давно і трохи призабув місто, але ми перепитували у перехожих і рухалися більш-меш в напрямку Зимового палацу, заходячи по дорозі в різні кафе і кнайпи, в книжкові і музичні магазини. Купували небагато, але все, що ми бачили, давало нам настрій і теми для розмов.

Ми поміж іншим вчепились в літературу і обговорювали Дереша і Букшу, Карпу і Жадана, Пако і Джона, Шнопса і Карлича, а ще й Переса-Реверте, і Дженерейшен X, і Дорс, і Кортасара, і…

Але це все було по ходу асоціативно і невимушено.

– А от чому Дереш присвятив свою книжку Морісону? Адже Морісон у деяких текстах закликає до повної руйнації всього, це категоричний деструктивізм…

Я захищав Дереша по-своєму, пояснюючи, що загальний протест Морісона є ідея, і не обов'язково всім трахати свою маму і так далі, про що він каже у певному сенсі, в програмній найскандальнішій пісні, а йдеться про заперечення прийнятих норм у пошуках особистої свободи.

– А в Дереша оті пацани замочили свого товариша – нехай поганого хулігана, але вбили і тихенько собі живуть. То в нього, виходить, Морісон правий?

– Морісон правий у бунті як ідеї, і не можна поетичний образ перетворювати на догму! А то, що в Дереша оті ніби симпатичні і холоднокровні молодики стають вбивцями, то це є часткою сьогоденної страти моралі у частини молоді. І це факт, і в цьому сила твору й ідеї молодого письменника. У Культі напрямок ще гуманістичний, а в Архе ідеї ще крутіші – бій в Криму, все в диму, ні хуя не видно, але ж скільки сказано…

– Ти занадто носишся з цим своїм Дерешом, – це вже скипів Любко. – Я розумію, він молодець, написав до хера, уже купу всього, наш ровесник, обскакав усіх і непогано! Але не робіть з нього охуєнного філософа. Ну, кльово! Ну працював, написав, от і заїбись! Але то тільки замахи на високу літературу, та ще й з претензіями…

– Ти просто ще малий, і не вмієш читати поза текстом…

– А ти забагато читав і забагато бачиш за текстом, і того, чого там навіть близько нема!

Мені з ними добре, вони ніби додають мені певної енергетичної сили, якої часом таки доволі відчутно бракне.

Мої ровесники різко якось, чи не в один день постаріли, і мені з ними стало не те щоби нецікаво, а якось вчорашньо. Середнє покоління перебувало переважно на грані фізичного й інтелектуального клімаксу – розмови в основному зводились до того, хто кого трахнув, і як це вдалося, і які є ще баби. А потім трішки про літературу, про музику і про якісь там, заїбись, теми політичні.

Ми загалом не знали, де будемо ночувати у Пітері, приперлись на ніч ще у наймоднішу пітерську молодіжну кнайпу «Дача» і провели там кілька годин. Хлопці танцювали, але я натер ногу, і сидів біля бару, і меланхолійно думав, що я тут десь і можу побачити отого свого хлопця. Це місце якраз для нього.

Час розтікався в повітрі, як цигарковий дим у накуреній кнайпі. Це почалося, щойно ми приїхали до Москви. Часовий пласт змістився, і ми опинилися поза реальністю. Він існував зараз окремо від нас. Хмари часу висіли над нами і подеколи міняли свої форми і напливали на нас. Ми теж несподівано для себе раптом занурювались в цей часовий туман, вдихали його, і знову випливали з нього в позачас, в позапростір. Ми жили і в іншому вимірі, ніби паралельному. Все те саме, але інше.

Бо часу не існує.

Але поки мої пацани танцювали і залицялись до місцевих чувіх, я через телефон знайшов місце для ночівлі.

І десь вже о другій ночі ми взяли таксі і поїхали в готель «Прибалтійський» на околиці Василівського острова, і там нас чекав тримістний номер. І, вже трішки піддаті, ми швидко пороздягались і кинулись спати.

Ця ніч минула тихо і спокійно, і, коли ми прокинулись, був уже пізній ранок. Я зиркнув на годинник – близько дванадцяти. І почав будити моїх юнаків, які спали молодіжним сном, а це означало, що будити їх треба довго і нудно.

І якщо Любко таки важко, але за півгодини встав, то ми вже