Читати книгу - "Золото і кров Сінопа"

люди охороняють завойоване нами від своїх же. І нові землі для імперії завойовують вони ж. Правда, до нашого османського дерева доводиться часом прищеплювати чужорідні гілки — султанська родина, наприклад, родичається з сербськими, болгарськими володарями. Наш перший візир — боснієць. Їхні мови чути і в дивані, і в покоях султана. Але то все вірні Аллаха. Ми наповнюємо їхні душі світлом ісламу. Вони вже не вони, а ми.

На мить імам спинився біля вежі і звернув увагу гостя на прямокутний камінь з письменами.

— Бачиш, достойний, оту в’язь? То гяурський напис. Оце й усе, що по них зосталося…Ага, ще — на підмурках їхньої церкви стоїть тепер наша мечеть.

Вже смеркало, але Петро спромігся прочитати писане українською: “Фортецю спорудив майстер Федорко у час правління благочестивого господаря Стефана.”

— Достойний імаме, — озвався Петро, — а не станеться так, що ми, віддавши їм світло своєї душі, розчинемося у їхній крові і плоті? Невільницькі базари наших міст повні рабів — а це здебільшого все ті ж слов’яни, найбільше з-поміж яких урусів. Наші люди купують їхніх жінок і ті народжують їм дітей — наших дітей. Раби-чоловіки згодом стають вірними Аллаха, а відтак перестають бути рабами. Вони утворюють сім’ї з нашими жінками, а їхні спільні діти також стають нашими дітьми. З кожним роком рабів на рабатах стає дедалі більше. Значно більше, ніж у нас — османів народжується дітей. Адже цвіт нації — молоді чоловіки гинуть у війнах. Ті ж діти султана, знову ж таки — люди не нашої крові, хто з них виживе, візьмуть собі в жінки туркень. Через десяток поколінь не стане жодного османа. А Велику Порту населятимуть люди слов’янської крові з невеликим домішком нас теперішніх. Єдиним, що по нас, справжніх, залишиться, то це віра в Аллаха і, мабуть, ще османська традиція.

Імам довго не озивався, а тоді подав голос:

— Набіг гяурів на Сіноп дасть нам ще кілька сот таких дітей. Що чути про це в Істанбулі?

— Кажуть, пограбували Сіноп — ущент.

— Але ж то неприступна фортеця! — вихопилося в імама.

— Мабуть… Але таки взяли. Я чув про те у Галаті.

— Це ті, на сорока суднах, що бурю в лимані пересиділи. Переполоху тут наробили… Багато їх.

Раптом імам зауважив:

— Незабаром зачинять браму. Мусиш вирішувати: залишаєшся тут, чи підеш у зовнішнє місто. Якщо залишаєшся, — у мене є де тебе прихистити.

— Нехай Аллах віддячить за твою гостинність, друже, — відказав Петро. — Я таки повернуся до постоялого двору. А твій голос, що закличе до ранкової молитви, нагадає мені про приємно проведений час.

— Хай він також нагадає, що я хотів би з тобою ще погомоніти. Прийди завтра, краще о такій порі, як і сьогодні, бо вдень я, мабуть, буду зайнятий. Очікуємо ж з Істанбулу ще одне судно з харчем на зиму.

Вони вчасно підійшли до брами, бо вартові поралися біля корби з ланцюгом, готуючись піднімати міст.

Вже стемніло, коли Петро, поминувши фортецю, вийшов у позафортечне місто. Небо з місяцем-серпом нагадувало стяг Пророка, всипаний золотою тирсою зір. Тільки був він не зелений, а темно-синій. Гомінка вдень вулиця, тепер геть спорожніла. Лише біля багать на краю базару мерехтіли людські постаті. То готували вечерю кочівники — власники кибиток.

Із темені дерев біля мечеті вихопилася людина з клунком. Скоро вони зустрілися неподалік від постоялого двору.

— Ну, то як? — озвався Сава.

— Кепсько, брате. Втікати слід хутчіш. Завтра очікують на ще один корабель з харчем для яничарів. Судно Ягджи-Огли уникло догляду на Босфорі лише тому, що його супроводжувала військова галера. До того ж ні капітан, ні його команда, ані яничари на галері не знали, кого саме шукають. Наші прикмети на той час ще не встигли всім оповістити. Капітан же нового судна, напевне, вже чув про двох чоловіків, та двох жінок, яких розшукують стамбульські стражники. Відомо також, мабуть, зі слів мого колишнього господаря, що один з нас добре знає турецьку мову й Коран… Решту докумекають ті з фортечних людей, з якими мені довелося сьогодні спізнатися.

— То що — ноги в руки і гайда? В ніч…

Потурнак мить поміркував.

— Ні, — відказав. — Рушимо вранці. І то без поспіху. Ти надибав купців, які завтра відбуватимуть з Акерману?

— Власники двох каруц, запряжених четвірками коней, під кінець дня пакувалися в дорогу. Я чув від них слова “лакаси” чи “акаси”. А це, здається, “додому”.

— Авжеж.

— А ще я побував у кінному загоні. Там можна купити баських огирів, як у яничарів — білі, вороні, мурі!

— Саво, ми — втікачі. До того ж з великим скарбом, заради якого зазнали стільки поневірянь і страху. Адже в похід ти вирушив не заради пригод, а щоб використати бодай мізерну можливість звільнити Меланію. Навіть повірив характерникові, що вона жива… А тепер хочеш басувати на породистих конях на виду у тих, хто не мусив би нас і взагалі бачити. Забудь про це. Ми купимо непримітних татарських конячок. Вони мають густу вовну, звиклі до негоди — а ми ж їдемо в зиму… Купимо п’ятеро коней: по одному на кожного з нас, а одного нав’ючимо двома шатрами та іншими лахами. До речі, ти не помітив, де продаються шатра?

— Ні, — відказав Сава. — А два це — одне для нас з тобою, а одне для дівчат?

— Одне для вас з Меланією, а одне для нас з Наталкою… Завтра вдосвіта пошукаємо. А тепер сховай у торбу молдавську шапку, та витягуй чалму з запиналом. З цієї миті ти знову мій раб.

— Петре, то, може, сьогодні вже відкриємось?

— Ні, — відказав Потурнак твердо. — Відкриєшся тоді, коли будемо в безпеці. — Він мить спостерігав, як Сава запинає шматком тканини