Читати книгу - "Роман шукає"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ніколи ще лейтенант Голобородько, знаменитий Юнкерс, груди якого прикрашали сяючі ордени, не розмовляв з ним так схвильовано.
— Я вчитимусь, — щиро сказав Ігор. — Може, ще в університет піду, на юридичний. А може… — Він нерішуче замовк.
— Що — «може»?
— А може, і в партійну школу.
Юнкерс підніс ліву руку дашком до лоба, правою хвацько відкозирнув і гаркнув:
— Здра жла, товаришу комісар! — І єхидно додав: — З бухгалтерським ухилом… Тільки запам’ятай: сальдо з бульдою у тебе не зійдеться. Про це вже я подбаю!
Другий «професор», якого направив у госпіталь міськком, ще менше, ніж Муза Захарівна, заслуговував на це високе звання. Вузькогрудий, худий, веснянкуватий хлопець у куцому піджачку був покликаний навчати їх художньому мистецтву.
— Це, товаришу директор, — сказав він поштиво, — з одного боку, справді художня робота, яка вимагає певного смаку й акуратності. Та, з другого боку, малюємо ми через трафарети, і тому вона ближче до виробництва, ніж до мистецтва. Наші майстерні випускають серветочки, килимки, покривала, хустинки.
І показав Ігореві зразки.
— Не знаю, — нерішуче сказав Вербицький, — чи знайдуться серед наших товаришів охочі до цієї справи. У нас уже розпочали роботу курси бухгалтерів. — Йому самому це мистецтво через дірочки трафаретів здалося не надто спокусливим. — Втім, зачекайте. Є у нас дуже хороший чоловік, без обох ніг. Семен Архипович Анципер. Зможете ви з ним проводити індивідуальні заняття просто в палаті? Бо, самі розумієте, пересуватись йому важко.
Веснянкуватий хлопець, що, мабуть, і пороху не нюхав, подивився на Ігоря ображено:
— Та що це ви, товаришу директор? За кого ви мене маєте? Та для такої людини я хоч щодня бігатиму.
Ігор поговорив з Семеном Анципером, який досить скептично поставився до перспективи стати майстром художнього промислу, бо, як він пояснив, малювати йому за життя довелося всього кілька разів, у дитинстві, та й то на дверях шкільної вбиральні. Ось чому Ігор Вербицький вирішив, що на першому занятті директор курсів має бути присутнім особисто.
До Семенового ліжка впритул присунули стіл, і на ньому зразу ж з’явилися фарби в тюбиках з яскравими опоясками, оберемок пензликів, кілька хірургічних ланцетів, що правили в госпіталі за універсальне знаряддя — ними можна було накраяти хліб, підстругати олівця, а як треба, то, мабуть, і ногу одрізати. Трафарети були зроблені з тонкого, але цупкого, як церата, картону, страшенно замащеного фарбами, а в тому картоні попрорізувані наскрізь дірочки й щілинки найрізноманітнішої форми.
Молодий «професор», якого звали Валентином і якому з першої хвилини Анципер почав говорити «ти», поклав на стіл дикточку. На ній закріпив аркуш картону, вкритий ледь помітною павутинкою візерунків.
— Тепер ми беремо гостро заточений ланцет і починаємо вирізати. Це робиться так…
Він торкнувся картону кінчиком ланцета й плавним рухом, не відриваючи руки, повів по накреслених лініях. За кілька хвилин картон став ажурний.
— Але це навіть не половина, а тільки четверть діла, — казав далі Валентин. — Візерунок наш чотириколірний, і на кожен колір потрібен окремий трафарет. Тому ми беремо другий аркуш картону…
Все повторилося спочатку. Другий аркуш картону теж вкрився дірками-візерунками. На шпачиному обличчі Анципера спалахнула цікавість.
Валентин узяв третій аркуш.
— А для чого ці трикутнички по краях? — запитав Семен.
— Дуже слушне запитання, — схвалив Валентин, орудуючи ланцетом. — Це добре, що ви звернули на це увагу. Трикутні віконечка потрібні для контролю. Кожного разу, коли ви будете накладати трафарет на папір чи тканину, ви можете помилитися. Тоді візерунок з’їде, вийде брак. Щоб цього не сталося, після того, як ви скористаєтесь одним трафаретом, відмічаєте на папері чи тканині фарбою ці трикутнички, а другий трафарет накладаєте так, щоб прорізані в ньому трикутнички співпали з тими, що вже на тканині. Ось дивіться…
З невеличкого саквояжика Валентин витяг згорнутий в трубку аркуш білого паперу, розгорнув його на столі, поклав зверху дірчатий картон, розрівняв, закріпив усе це кнопками й почав видушувати на невеличку дикточку, що правила йому за палітру, чорну фарбу з тюбика. З пляшечки долив туди чогось, що запахом дуже схоже було на скипидар, розквацяв фарбу пензликом, потім мазнув фарбою по віконечках у картоні.
— Тепер хвилинку зачекаємо, щоб фарба краще взялася.
Та не минуло й хвилини, як Валентин зняв трафарет. На папері залишилися безладні чорні рисочки, ніби курка походила.
— Красиво, — зауважив Семен.
— Та це, не ображайтеся тільки, — ніяково посміхнувся Валентин, — навіть ще й не півроботи.
Він видушив на дикточку-палітру зеленої фарби, додав розчинника, поквацяв другим пензликом і легко, якось недбало пройшовся ним по віконечках трафарета.
— Тепер знову хвилиночку зачекаємо.
Він зняв другий трафарет. На білому аркуші заяскріли зелені листочки з чорними прожилками. По третьому трафарету Валентин пройшовся яскраво-червоною фарбою.
— Мати моя рідна! — захоплено охнув Анципер.
На білому аркуші паперу яскраво горів букет троянд. Усе було на своєму місці: й листочки, й пелюсточки.
— А для чого цей четвертий трафарет? — спитав Семен.
— Одну хвилиночку, зараз побачите.
Ігор придивлявся до щілинок-віконечок, намагаючись вгадати по силуетах, для чого цей четвертий аркуш, але так нічого й не зрозумів. Валентин змішав синю й червону фарби, а коли утворилася темно-рожева суміш, мазнув нею по щілинках-віконечках.
— Ось тепер все. Трохи почекаємо, поки візьметься фарба.
— Японський бог! — вихопилося в Анципера.
На аркуші паперу лежав кущ троянд. Він не просто був намальований, а таки лежав. Завдяки четвертому трафаретові троянди зробилися опуклими. Тепер здавалося, що кожна пелюсточка відокремилася на папері, існувала незалежно від нього.
Ігор, не повіривши сам собі, слегка мацнув букет пальцями, фарба трохи розмазалася.
— Бери, директоре, бери! — зрадів Анципер. — Букет однеси Любочці, а ми на цьому папері ще
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Роман шукає», після закриття браузера.