Читати книгу - "В океані"

На доку і на кораблях пробили обідню годину. Чергові з бачками вишикувались у веселу чергу біля камбузів, у кубриках матроси і старшини сідали за столи…

— Можна йти їсти, Сергію Севастяновичу, — доповіла капітанові Потапову Таня.

Вона стояла на містку криголама, виструнчившись майже по-військовому, опустивши вздовж накрохмаленого фартуха смугляві дівочі руки. Під білою косинкою м'яке кучеряве волосся відтіняло трохи втомлене, бліде від недосипання обличчя. Але довгасті чорні очі Тані дивились, як завжди, з ласкавою увагою.

Як службовець криголама, вона зверталася до капітана «Прончищева» і водночас поглядала на тих, що стояли поряд, давала зрозуміти, що запрошення стосується і їх.

— Ну як, минув головний біль? Краще почуваєте себе? Очі у вас зовсім сонні! — сказав капітан Потапов.

— Значно краще, Сергію Севастяновичу, Вітрець обвіває, а відіспатися завжди встигну, — обізвалася Таня.

— Ну, значить, природжена морячка! Запрошуйте офіцерів, я обідатиму пізніше. — Потапов одвернувся, почав вдивлятися в берег.

— Прошу обідати, товаришу капітан першого рангу, — підійшла Таня до Сливіна.

— Слухаю, товаришу керівник харчування. Сливін вклав свій важкий бінокль у футляр, скинувши ремінець із шиї, глянув на Олсена.

— Гаа сізе міддаг, товаришу Олсен… Прошу їсти.

— Мангетак. Спасибі, — сказав усміхаючись Олсен.

Вони пройшли в штурманську рубку, звідки внутрішній трап вів у капітанський салон. Курнаков схилився над матовосірим розворотом карти на штурманському столі. Ігиатьєв перегортав лоцію, сидячи на дивані.

— Штурмане, обідати, — проходячи повз Курнакова, запросив Сливін.

— Єсть… Зараз мене лейтенант Ігнатьєв змінить.

Сливін пропустив Олсена вперед, слідом за ним спустився в салон. Увійшовши в салон, не сів одразу за стіл, глянув у дзеркало, обсмикнув білий кітель, пройшовся по каюті, поглянув на барометр і в ілюмінатор.

Андросов і Олсен чекали, поклавши руки на спинки крісел. Чекали Курнакова, щоб, за морським звичаєм, усім одразу сісти за стіл.

У двері постукали. Чітко, по-стройовому в каюту ввійшов розсильний.

— Товаришу капітан першого рангу, дозвольте звернутися до капітана третього рангу!

— Звертайтеся, Лютіков.

— Товаришу каштан третього рангу, поранений просить вас до себе. Непокоїться. Одного вас просить зайти, — притишивши голос, сказав Лютіков.

Андросов запитально глянув на Сливіна.

— Може, спершу пообідаємо, Юхиме Овдійовичу?

— Я б краще зараз пройшов, Миколо Олександровичу.

— Ну йдіть. Почнемо обідати без вас.

Фролов лежав, відкинувши забинтовану голову на подушку. Його обличчя було жовтуватоблідим, прикриті довгими віями очі запали. Андросов тихо підійшов до койки.

— Товаришу капітан третього рангу! — трохи підвівся йому назустріч Фролов.

Молодий військовий фельдшер, що замріяно дивився в ілюмінатор, поривчасто обернувся.

— Лежіть спокійно, хворий! — військовий фельдшер рішуче ступнув до койки. — Доповідаю, товаришу капітан третього рангу, що при різких рухах можуть посилитися наслідки травми голови. Ви ж мені обіцяли, хворий, — майже благаючи, він перевів погляд з Андросова на Фролова.

— Чуєте, Дмитре Івановичу, що лікар говорить?

Фролов відкинувся на подушки.

— Ну, що у вас термінового? — Андросов сів на койку в ногах пораненого, Фролов потягся до нього всім тілом.

— Лікаря відішліть, — обличчя його почало червоніти, гарячково блищали очі.

— Товаришу Суриков, прошу вас на хвилинку вийти. Не бійтеся, не розтривожу вашого пацієнта.

Військовий фельдшер хотів був щось сказати, але тільки підвів плечі, вийшов з каюти. Андросов пересів ближче, взяв у руку слабкі пальці Фролова.

— Пам'ятайте, що вам хвилюватися не можна. Поспішайте повільно, як каже наш боцман.

— Не сердитесь на мене, товаришу капітан третього рангу? — ледве чутно спитав Фролов.

— Так, є серйозні підстави для догани вам. Ви допустили помилку, зайшовши в цей бар. Знаєте, як стежать за кордоном за кожним нашим рухом? Але якщо вже сталося таке… Ви ж, як розповідають товариші, тільки хотіли зупинити цього мерзотника, щоб не бив негра?

Фролов слабо кивнув.

— Дивитися спокійно на таке фашистське звірство… Неможливо це для радянської людини.

Фролов закивав, його очі проясніли.

— А от ваш друг Жуков — він проявив справжню витримку. По-перше, встиг відвести руку того суб'єкта, послабив удар кухля. Інакше вам просто провалили б голову… А коли почалася бійка, Жуков разом з Ілюшиним підхопили вас, витягли з бара.

— То там була-таки бійка?

— Так, американцям нам'яли боки. В барі виявились норвезькі рибалки й матроси, вони показали своє справжнє ставлення до «заокеанських друзів». Думаю, коли б не поліція, навряд чи пішов би той шкіпер на корабель своїм ходом. А от якщо наші взяли б участь у бійці — мабуть, вам це не минулося б так щасливо, як тепер.

Фролов дивився з докором.

— Так, вам пощастило, — суворо сказав Андросов. — Судячи з усього, той молодчик тільки й чекав приводу для замаху. Можливо, він був не сам. І розправитися з вами трьома могли вже не кухлями, а ножами, могли пустити в хід револьвери.

— Я, товаришу капітан третього рангу, ось чого вас покликав… — у Фролова перехопило дух, він провів язиком по блідих губах. — Хотів доповісти, що раніше того хлопця бачив.

— Якого?

— Того, що мене кухлем ударив.

Андросов очікувально мовчав.

— Я його на пірсі бачив, біля криголама. Він тоді до самого борту підійшов, підморгував, ніби когось із «Прончищева» викликав. Спершу я подумав — він Тихонові Матвійовичу, старшому механікові нашому, моргає. Мічман Агєєв це діло заперечив. Сказав, що, може, який-небудь норвежець на Танечку нашу задивився. Я Ракитіній це жартома й передав.

— Ну, а Ракитіна що? — спитав Андросов.

Ніякої зацікавленості не відчувалося в його голосі.

— Чомусь розсердилась на мене, розплакалась,