Читати книгу - "Витязь у тигровій шкурі, Шота Руставелі"

Хто її, безумний, любить - в мандрах жде свого кінця!»

Посадивши поруч, мовив він солодкі їй слова:

«Розкажи нам: хто ти, звідки, що душа твоя хова?»

Та йому не відповіла діва, наче нежива,

І сиділа супокійно, і хилилась голова.

Що казав владар до неї - і не чула в ті хвилини,

Бо полинуло в ній серце десь до іншої країни;

Щільно стислися троянди, не розкрилися перлини,

І не знав ніхто з присутніх про таких скорбот причини.

Цар сказав: «Хіба сторонній біль її збагнуть зуміє?

Може бути дві причини, з котрих дівчина ця скніє:

Чи, закохана у когось, діва про обранця мріє

І, крім нього, ні до кого говорити не воліє;

Чи горить в цій мудрій діві пал святого обов'язку,

Обернувши біль не в болі, а поразку - не в поразку,-

І вона нещастя й щастя вже сприймає, наче казку:

Мисль, мов голуб, в неї прагне в інший край, по іншу ласку.

Дасть господь,- мій син вернеться переможцем із походу,-

Треба, щоб застав він сонця незмарнілу, повну вроду;

Хоч на повість найкоротшу, може, виманить він згоду.

Хай цей місяць тут темніє аж до сонячного сходу!»

Син царя - сказать я хочу - був звитяжцем добрим, смілим,

Незрівнянним щодо вдачі, гарний і лицем, і тілом.

Він тоді десь забарився, зайнятий вояцьким ділом,-

Це для нього батько вибрав діву, рівну лиш світилам.

Принесли їй одяг -і вкрилась у дівочі сповивала,

Наче самоцвіт сліпучий, красота її засяла,

Лалом всаджену корону на своє чоло поклала,-

Прикрасилася троянда сяйвом ясного кристала.

Цар звелів: «Одпочивальню приберіть для неї гоже!»

Там, із західного злота викуте, стояло ложе.

Цар великий, пан країни, і виборніші вельможі

Повели в хороми сонце, що розважити всіх може.

Дев'ять євнухів поставив він на варті вдень, вночі-

Сам же став бенкетувати, і гуляючи, й п'ючи,

І подякував за діву, дар Усену даючи.

Загриміли тулумбаси, засурмили сурмачі.

Довго пили та гуляли, довго учта ще точилась.

Діва ж сонячна казала: «Доля вбивча розгнівилась!

О, кому я тут дістанусь, як отут я опинилась?

Вб'є мене життя важчезне! Що зробить, щоб я звільнилась?

0 красо моя трояндна! Хочу я, щоб ще цвіла ти!

Я зумію, з ласки бога, ворогів своїх здолати.

Хто з людей розумних схоче приректи себе до страти?

Розум мудрому потрібен, щоб розбити мури й грати».

Кличе євнухів до себе, каже так про свій їм стан:

«Стоячи отут на варті, піддались ви на обман,-

Взять мене за наречену марно думає ваш пан,

Марно грають звучні сурми і гуркоче барабан.

Вам царицею не буду - сяє інша путь мені.

Хоч би був жених як сонце,- вашій не піддамсь бридні,

Не благайте ви даремно! Мрію я про інші дні.

Жити тут із вами вкупі - не примусите, о ні!

Вб'ю себе я неминуче, ніж встромлю у серце враз,-

Вам ваш цар тоді залишить на життя недовгий час.

Ліпше дам я вам досхочу перлів, лалів та прикрас,-

Звідси випустіть мене ви, бо інакше - смерть для вас».

Взявши перли й самоцвіти із захову потайного

1 рубінову корону, цей вінець чола свойого,

Віддала: «Беріть, та майте жаль до серця запального,-

Випустіть мене, здобувши в нагороду ласку бога!»

Так за лали підкупила тих жадібних слуг дівиця,-

Ні царя, ні кари злої раб продажний не страшиться.

Дали згоду, щоб таємно вийшла звідси сяйнолиця.

Глянь, що золото вчиняє, сатанинська патериця!

Спрага золота призводить до біди і зла на світі,

Хтиво скреготять зубами люди, од жади неситі;

Хай пливуть скарби щомиті - мало їх жадібній хіті!

Душам, що лиш злота прагнуть, вищі небеса закриті.

Євнухи звершили нишком тайні наміри її;

Раб один, із себе знявши, дав їй одяги свої;

Вийшли так, що не узріли їх сп'янілі гультяї.

Не потрапив місяць в пащу ненажерної змії.

Євнухи втекли за нею. Путь натрапивши знайому,

Діва наш знайшла будинок і гукнула: «Фатьмо!»

З дому Вийшла я, впізнала зразу, рада лику дорогому!

В дім ввійти вона не хтіла, щоб розвіяти утому.

Каже так: «Твій скарб не згинув - знадобивсь на викуп він,

Хай господь всевишню ласку дасть за це тобі взамін!

Не тримай мене, негайно дай коня, інакше - скін!

Цар, дізнавшись, скаже слугам мчать за мною навздогін».

Ліпшого коня свойого їй я вивела із стайні;

В діви, тільки сіла верхи, вщухли стогони відчайні,-

Так, в сузір'ї Лева сівши, сонце сипле блиски сяйні.

Що плекала я - пропало, зникли сходи урожайні!

Аж на другий вечір тільки містом поголос пішов.

Переслідувачі всюди гнались, мчали стрімголов.

Я на допиті сказала: «Мій будинок - їй не схов;

Якби тут знайшли втікачку,-