Читати книгу - "Витязь у тигровій шкурі, Шота Руставелі"

Не знайшли її, з погоні засоромлені вертались.

Цар і всі його надвірні сумували, побивались.

Глянь на них: в лілові строї, у жалобу повдягались!

Сонце зникло,- ми відтоді повним сяйвом не втішались.

Про наш місяць повість - згодом. Оповім тобі відтак,

Чим загрожував той красень, що мерцем тепер закляк.

Горе! Я була козою, цапом був моїм юнак.

Жінку зганьблює розпуста, чоловіка - переляк.

Не люблю свого я мужа - він худий, немов з хвороби.

Чашнагір же був вельможа, витязь гарної подоби.

Ми кохалися, хоч зараз не вдягну по нім жалоби.

О, хоч келих крові з нього дав мені сміливий хто би!

Я йому про цю пригоду оповіла, божевільна,

Як втікала сяйнолиця, мов лисиця заневільна.

Він грозив все викрить,- недруг, а не друг, душа свавільна.

Та тепер - він труп німотний. Я врятована і вільна!

При побаченнях від нього скільки я загроз начулась!

Того дня, коли до тебе я з запрошенням звернулась,

Сповістив і він про намір завітати. Я жахнулась

І тебе не йти просила, щоб ця зустріч проминулась.

Не послухав ти, з'явившись з осяйним, грізним чолом.

Ви зустрілись - ти змагатись був готовий з юнаком.

Де тут вихід, де рятунок? Жах пойняв мене цілком.

Серцем всім він прагнув помсти, а не тільки язиком.

Якби ти його не знищив, вкривши смертним безгомінням,

Він би нашу тайну викрив, бо палав оскаженінням.

Гнівний цар мій дім одразу б сплюндрував своїм велінням,

І дітей пожерти б змусив, і звелів побить камінням.

Я віддячити не в силі,- хай віддячить божа влада!

Більш мене вже не злякає зір того лихого гада.

Я віднині славлю долю: згинув підступ, зникла зрада!

Я вже смерті не боюся! Ха-ха-ха, яка я рада!»

Автанділ їй рік: «Це правда! Так вже діється навкруг

З ворогів найгірший ворог той, хто вівся, наче друг

Мудрий серця не розкриє, уникаючи наруг Та тепер він труп.

Не бійся ні його, ні мстивих слуг.

Розкажи ж мені докладно, до якої сторони

Подалась красуня,- може, є звістки та новини?»

Знов Фатьма роняє сльози на серпанок пелени

«Згинув промінь, що, мов сонце, був освітлював лани'»

Доле! Сатанинський підступ - ось таке єство твоє,-

Там зрадливості твоєї джерело невпинне б'є!

Де ти діла сонцерівну, що відраду нам дає?

Бачу я: у цьому світі все марнотою стає!

Мовила Фатьма: «Сховалось сонце, всесвіту світило,-

Увірвалось існування, і життя свій плин кінчило.

З тих часів безповоротно я поверглася в горнило,

І страждання сліз потоки із очей моїх точило.

Я, зненавидівши сина, дім увесь,- самотня плачу;

Як не сплю - про неї мрію, а вві сні її лиш бачу.

Той Усен, проклятий зрадник, за свою прокляту вдачу

Став гидкий - його прогнала, і його я винувачу!

Раз надвечір, як згасали сонця промені непевні,

Мимо чат міських пройшла я, мимо бідної харчевні.

Я її згадала,- серце вбили спогади плачевні,

І промовила: «Клену я чоловічі клятви ревні!»

Раб якийсь ввійшов до корчми, з ним три друзі -

зайшла браття. Раб по-рабськи був убраний,-

ті в дорожнє бідне лаття. Тут, на драхму взявши їжі,

сіли жваво круг багаття, їли, дружньо говорили, повні втіхи та завзяття.

Я прислухалась,- казали: «Добрі трунки і наїдки,

Та зібрались ми докупи,- невідомо хто і звідки;

Отже, кожен з нас повинен, щоб були всі інші - свідки,

Про свої діла й пригоди розпочати оповідки».

Втрьох ті виклали, що знали,- так ведеться вже давно

В мандрівців. Тут раб промовив: «Долю з неба нам дано.

Я зібрав для вас перлини, ви ж тут сіяли пшоно.

Бо моє оповідання - ліпше ваших всіх воно.

Я є раб царя Каджеті, владаря володарів.

Сталось так, що цар захворів,- недуг той його здолів!

Вмер сиріт розрадник дужий, охоронець всіх удів,

І взяла сестра царева доглядать його синів.

Дулардухт, хоча і жінка, управляє краєм гоже.

Хто раба її зачепить? Що їй підступи ворожі?

Вчить вона Росана й Родью - це її малі небожі,

А сама в Каджеті править,- їй скорились всі вельможі.

Десь сестра її померла - вість почувши цю сумну,

Стурбувалися вазіри: «Хто доклав би новину

їй про смерть лиця, що сяйвом осявало твердь земну?

Раб Рошак, що над рабами має владу головну».

Відповів Рошак: «Хай згину,- не знесу її плачу!

Я розбійником у поле ліпше зараз же втечу;

Там зберу багату здобич, погуляти дам мечу,

А, як втихне в неї горе, я назад сюди примчу».

Він скричав до нас, поплічних: «Я іду! Ходім за мною!»

Сто рабів