Читати книгу - "Великий день iнкiв, Юрій Дмитрович Бедзік"

За свою довіру він поплатився життям”. “Я не розумію тебе, золотий вождю, — промовив з щирим подивом Орельяно. — Яке ти маєш відношення до імператора Атауальпи?” На це гордий індіянин сказав тоном урочистої клятви: “Ми — інки, солдати безстрашної армії Манко. Все своє життя ми будемо боротися проти білих людей. Ми пішли в гори і заснували тут своє царство. Якщо ти, чужинцю, спробуєш нав’язати нам свою волю, ми знищимо тебе. Краще накажи своїм воякам підняти вітрило і покинути наше царство”.

Повернувшись на корабель, Орельяно довго радився з бійцями, що робити далі. Зрештою іспанці вирішили силою зброї пробитися до священної гори Комо. Вони вистрелили з гармати й аркебузів, взялися за весла, і бригантина посунула в саму гущавину червоношкірих. Однак не минуло й хвилини, як індіяни, опам’ятавшись, перейшли в наступ. На корабель посипались хмари стріл, полетіли каменюки. Долину сповнили войовничі вигуки.

Тоді Орельяно, охоплений відчаєм і злістю, востаннє глянув на священну гору і, піднісши до неба молитви, звелів солдатам повертати назад. Бригантина, мало не запалена вогненними стрілами, попливла вниз по Чорній річці”…

Крутояр перегортає останню сторінку, скрушно зітхає. Сонце щедро й розгонисто б’є всередину хижі, темна сельва дурманливо дихає густими ароматами прадавніх сторіч. Десь там, за тими казково-велетенськими деревами, несе свої теплі води Оріноко, десь там похмуро пнеться до сірого неба вершина Комо… Вершина Комо!.. Невже це та сама вершина? Священне місце гордих інків, прихисток розбитих, але не скорених воїнів, мужніх синів Манко, героїв Андських гір? Невже це та гора, про яку сповіщав у своїй радіограмі Ван-Саунгейнлер?

І тут Крутояр з неймовірною виразністю відчув, як чорна пелена загадковості впала з-перед його очей. Йому стає безтурботно весело, шалено весело, як хлопчакові, що вирвався з тісного приміщення на іскристе осоння. Він озирається навколо себе. Як можна спати зараз? Невже вони не чують, що він знайшов ключ, розгадку всієї справи!

— Кириле Трохимовичу!.. Ілля Григоровичу!..

Але першим прокидається Олесь. Схопившись немов на пожежу, він безтямними очима дивиться на батька. Що сталося. Індіяни? Апіака?

Підводяться Бунч і Самсонов.

— Не дадуть поспати як слід! — бурчить черевань, продираючи свої набряклі очі. І враз його погляд падає на повеселіло-юне, гарне обличчя професора. І враз Бунчеві щось ніби прокльовується в серці. — Стривайте!.. Що сталося? Ви… ви…

— Так, я знайшов! — Крутояр хапає Бунча за товсті, м’ясисті плечі і одним ривком піднімає на ноги. — Я знайшов розгадку таємниці. Чуєте, Кириле Трохимовичу? Дорогий мій Кириле Трохимовичу? Я відшукав у цій жалюгідній книжечці те, що нам потрібно. Ван-Саунгейнлер недаремно послав радіограму. Це не казка, не вигадка. Інки були тут, на землях Верхнього Оріноко. Ми мусимо збиратися до гори Комо. Завтра ж! На світанні. Там була остання стежка інків. Чуєте, Кириле Трохимовичу!

Бунч важко дихає, бере несміливо коричневу книжечку, шанобливо оглядає її з усіх боків і так само шанобливо віддає Крутоярові.

— В оцій книжці?

Так, в оцій книжці. Крутояр переможно, ще сповнений тріумфу, обводить хижу великими, твердими очима, затаєно посміхається.

Самсонов перший порушує мовчанку:

— Треба негайно іти до касіка Палехо і просити в нього провідників до гори Комо.

Крутояр усе ще сидить з заплющеними очима. На вустах у нього тремтить ледь вловима усмішка. Нарешті він підводить голову і задумливо мовить:

— Так. Треба шукати Тумаяуа. Він допоможе нам у цій тяжкій справі.

Сонце щедро й розгонисто б’є всередину хижі, темна стіна лісу вогко дихає ароматами сторіч.

ДОРОГА ЛЬЯНОСАМИ

Вождь племені арекуна Палехо сам пішов у путь. За помічників собі взяв своїх синів. Загін був невеликий, але надійний. Палехо знав у цих місцях кожну стежину, він народився тут і прожив нелегке своє життя.

Просувалися випаленою рівниною. Стояла задушлива спека. Сонце розжарило небесну баню, земля потріскалася, змучена рослинність чахла в гарячому повітрі.

— Страхітливі місця, — сказав Бунч.

— Тут ще рай, Кириле Трохимовичу, — озвався професор. — Кажуть, там, за Оріноко, справжнє пекло. От хай наш географ повчить нас, непросвіщенних.

Але Ілько не мав бажання говорити на цій спекоті. Їхав розморений і неговіркий.

— Що, Паганель, розкис? — посміхаючись у вуса, спитав Крутояр.

Самсонов відкинув з лоба пасмо волосся і кволо посміхнувся. Ну що ж, він може розповісти про льяноси. Отака собі розпечена пустеля, та й годі — нічого цікавого. Правда, це тільки шматочок льяносів, останні степові острівці серед моря сельви, а на лівобережжі Оріноко простяглася безмежна рівнина. Від Анд вона спускається до самої ріки. В льяносах розводять худобу — сотні тисяч, мільйони голів. Землі там вдосталь і люди роботящі, тільки весна псує все діло. Власне, не весна навіть, а зимовий сезон, який припадає в країні на період з квітня по жовтень. Тоді повінь заливає безкрайні простори. Люди й худоба рятуються на невеличких клаптиках суші й чекають, поки спаде вода.

— Тпр-р-р! Куди, нечиста сило! — раптом заволав Бунч. Його осел, опустивши голову, немов приготувавшись до бою, кинувся в принадний затінок невеличкого гайка.

Помітивши занепокоєння серед віслюків, коні й собі зупинились.

Лікар щосили гамселив віслюка ногами. Він упав йому на шию і майже благальним голосом закричав:

— Назад! Не пущу! Тримайте, Василю Івановичу. Рятуйте-е-е!

Але ніякі удари не могли вгамувати тварину. Спокуса була надто великою.

З кущів віслюка тягли всі гуртом. Під свист і підгейкування, його вигнали на стежку й добре відшмагали нагаєм.

Прикра, а втім і досить-таки весела подія з Бунчевим транспортом надала сил молодому географові. Самсонов забув і про пекуче сонце, і про куряву, що забивалась у ніздрі. Він гарцював навколо