Читати книгу - "Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін"

У голові у нього склалося наступне.

Ніж принесла Лаєвська. Мабуть, зі слідами крові. Довид бачив кров як таку в усіх її станах і міг відрізнити. Тут для нього секрету не було. Секрет полягав у тому — для чого Поліна притягла криваве знаряддя до Євсея.

Довид вирішив, що Євсей утягнутий в щось страшне. Якби справа йшла про завдання по службі, Поліна б не тягала вночі всяку погань, і Євсей цю погань уночі, дуже напідпитку, не ховав би. Отже, ніж мав пряме відношення до особи Євсея, якщо Поліна таке влаштувала.

Незабаром містом поповзли достовірні чутки про вбивство Лілії Горобчик. Серед єврейської громадськості ходила думка, що це почалася різанина по одному у зв’язку із космополітами та іншими їм подібними.

Довид подумки приплюсував Горобчик до Євсея. На підставі ножа. Більш ні до чого. Вирушив до Поліни і поставив ультиматум, що піде до міліції і розповість про її візит з ножем.

Поліна здивувалася і запевнила, що справді заходила до Євсея. Але ніякого ножа йому не приносила. Що ж до ножа, то мало що може у Євсея зберігатися — він працює в органах і пов’язаний з різними елементами по службі. І не Довиду судити, для чого і навіщо.

Підозри Довида вмить розвіялися. Але до тих пір, як він побачив Євсея того ж вечора.

Зять узяв Довида за грудки, вивів на подвір’я і погрожував, що треба всім негайно зникати з лиця землі, оскільки він, Євсей, всіх підвів під монастир і тепер виходу немає ні в який бік.

Загальний вигляд Євсея не залишав надії ні на що.

Тривога Довида зростала з кожним днем.

Він потребував поради. Розповів Зуселю. Зусель вислухав, попросив ножа, отримав його в газеті з-під землі, і запевнив Довида, що ніякого ножа більш немає. І не було. Що Довиду наснився страшний сон. Що ж до Євсея і його панічних настроїв, то час покаже. І сказав: «Що в землі, того нема. А ти взяв, і воно стало. Сам винен».

А через скількись-то часу Євсей застрелився.

Я вислухав з увагою і поставив подальше питання:

— Ну і з чого ти взяв, що я тут до чогось? Мене в місті не було того дня. А ти дзвонив направо й наліво. Виводив мене на воду. Листи писати збирався. Із чого?

— То Лаєвська ж пояснила, що ти до всього.

Довид перевів очі з неба на мене і лагідно подивився в моє обличчя:

— Ось ти, Мишо, гарний був. І Євсей гарний був. Він тепер у землі. Тобто його немає. Того немає, гарного. Мені найболючіше, що він тепер там, — Довид показав у землю пальцем, — негарний лежить. Дуже негарний. А моя Белка гарного полюбила. За неї прикро. Ти її давно бачив? Я не виберуся. То одне, то друге.

— Бачив твою Белку. Видужає.

— Вона гарна?

— Гарна. Не така, як раніше, але нічого.

Довид знову втупився вгору.

Я запитав:

— Чому ти сказав, що я був гарний? Тепер, що ж, не гарний?

Довид не відповів.

Я побачив, що він рукою намацує велику мушлю. Розкриту, з гострими краями.

Мушлю я у нього вирвав. Силоміць, але не образливо для нього.

Сказав:

— Поранишся. У неї краї — ножі.

Довид радісно підтвердив:

— Отож.

Я подивився на Довида — на його вигляд загалом. З нього мені більш нічого не дістати. Удягнувся, гукнув до хлопців, що йду.

Вони вибігли з води й стали на березі. Не просили залишитися, не питали, чи побуду я ще в Острі.

Я підійшов, поцілував кожного в мокру голову. Якби я міг плакати, то заплакав би. Хлопці були в крапельках води. Здалося, вони щойно вийшли з Белчиного живота. Мені стало неприємно. Питання з грошима залишалося відкритим. Відвернувся від води, крикнув Довиду:

— То де гроші? Довиду! Гроші де? Я тебе питаю! Довид не відповів. Перевернувся на живіт і ткнувся обличчям у пісок.

Гришко подав голос:

— Я знаю.

Довид підвів голову і тут же опустив. Витягнув вперед руки зі скорченими пальцями, ніби хотів вчепитися за щось. Не вчепився. Підвівся навколішки, потім на весь зріст, розвернувся і кинувся у напрямку Гришка. Біг з дужим розбігом. Я не встиг збагнути. А він штовхнув хлопця в воду, на мілину, правда, але сильно притиснув йому спину двома руками, Гришко обличчям занурився у мул. І страшно закричав:

— Тони, гад! Тони, я тобі кажу! До смерті тони! Гришко махав руками і брикався. Я кинувся на Довида, відтягнув.

Басін сидів у воді, там, куди я його відкинув. Вовка біля нього крутився начебто без діла, але насправді гладив по руках, по плечах, по спині. Шморгав носом у мій бік, то в бік брата.

— Нічого, хлопці. Ми з дідусем спеціально гру вигадали. А ви й не знали. Про гроші дід давно розповів. Я на хвилинку забув. А ти, Гришко, що мені крикнув, я не розчув?

— Нічого, — буркнув Гришко.

— Ну й молодець. Гайда! Діду, підводься! Поведу тебе під ручку. Треба закривати голову, як Зусель собі робить. Він дурний-дурний, а голову береже. І ти бережи.

Гришко спочатку йшов, озираючись на мене. Як побитий собака. Але потім озиратися перестав.

Я йшов і чекав, що Довид підтягнеться. Озирнувся.

Довид тер обличчя, груди, де серце.

Я повернувся впритул.

Покликав Гришка. Той підбіг.

Довид простогнав:

— Мені треба посидіти. Трохи. Хлопці самі доберуться. Ти їм скажи.

Я сказав.

Вигріб з кишені трошки грошей, засипав Гришкові в кишеню, перевірив, чи немає дірки, засунув його кулачок туди ж:

— Завдання. Купіть халви або там що — на вибір.

Гришко віддано закивав головою.

— Спасибі, дядю Миша.

Вовка без подяки пустився крізь будяки.

Я роз’яснив Гришкові:

— Дід