Читати книгу - "Герцог і я, Джулія Квін"

А ще їй дуже хотілося згадати і краще зрозуміти, що вона відчула в той момент, коли, повернувшись до Ентоні, сказала: «Дуелі не буде». Словами пояснити це вона не могла. Навіть собі самій. І взагалі, в голові роїлися не виразні думки, що набули сенсу в словах, а миготіли якісь різнобарвні промені: червоні, жовті, сині. І коли вони стикалися — із жовтих та червоних виходили помаранчеві, а із синіх та жовтих — зелені. Але що вони означали всі ці кольори? І чи означали щось? У всякому разі, нічого близького до логічного, розумного, осмисленого.

Все ж таки, як не дивно, з усієї цієї гами квітів вона раптом почула (побачила?) відповідь на одне зі своїх питань: так, вона може прожити життя без ненароджених нею дітей, але не уявляє життя без Саймона! Адже своїх дітей вона ще не знає, не торкалася до них, вони для неї щось умоглядне, абстрактне. А Саймон — він реальний, у тілі, вона вже торкалася долонею його щоки, чула сміх, знає смак поцілунків. Вона любить його.

Крім того, Дафна ледве наважувалась сподіватися на це, але хто знає? — цілком можливо, лікарі помиляються і в нього можуть бути діти. Ймовірно, Бог може створити чудо, вона хотіла б вірити в таку можливість. Навряд чи вона зможе повторити подвиг своєї матері і створити таку велику сім'ю, але хоча б одну дитину вона так хотіла б народити. Або двох…

Однак ці міркування та сподівання не для Саймона. Йому вона не скаже жодного слова. Адже він чесно і відверто зізнався їй і вправі вважати, що вона так само чесно і відверто змирилася і не тішить себе навіть боязкою надією на диво.

— Дафно!

Здригнувшись, вона підняла голову і побачила матір, яка входила до вітальні і з занепокоєнням дивилася на неї.

— З тобою все гаразд?

Дафна видавила слабку посмішку:

— Просто трохи втомилася.

То була чиста правда. Тільки зараз їй спало на думку, що вона не заплющила очей за останні тридцять шість годин.

Мати присіла поряд із нею на софу.

— Розумію твоє хвилювання, — сказала вона. — Ти ж так любиш Саймона.

Дафна з подивом глянула на неї.

— Це не так важко бачити збоку, — лагідно промовила мати і погладила її руку. — Я вірю, він добрий чоловік. Ти зробила правильний вибір, моя дочка.

Дафна не стримала посмішки. Так, вона правильно зробила, змусивши його одружитися. І зробить усе, щоб ніхто з них не пошкодував, що сталося.

А якщо в них і справді не буде дітей — що ж, зрештою, хто знає, вона теж може виявитися безплідною. Хіба ні? Їй відомо кілька подружніх пар, які ніколи не мали дітей, і невже це заважає їм виконувати подружні клятви, дані при зарученні? Якщо ж говорити про неї, то в їхній сім'ї стільки братів і сестер, що вона буде забезпечена до кінця життя племінниками та племінницями, яких зможе досхочу виховувати, балувати та псувати. Краще жити з коханою людиною без дітей, аніж мати їх від того, кого не любиш.

Остання думка внесла деяке заспокоєння в її метушливу душу.

— Чому б тобі не поспати? — сказала Вайолет Бріджертон. — Ти маєш такий стомлений вигляд, кола під очима.

Дафна вважала пораду матері цілком своєчасною і піднялася з софи. Насправді вона якось забула про такий спосіб хоча б на якийсь час відволіктися від усяких думок.

Солодко позіхнувши, вона промовила:

— Ти маєш рацію, мамо. Кілька годин сну, і я буду іншою людиною.

Раптом вона відчула жахливу слабкість і злякалася, що просто не зможе сама дістатися своєї кімнати.

Мати відчула її стан, бо сказала:

— Ходімо, люба, я проведу тебе і покладу в ліжко. Ніхто не турбуватиме тебе до наступного ранку.

Дафна кивнула з напівсонним виглядом і, ледве повертаючи язиком, промовила:

— До ранку… це добре.

Здається, ще ніколи в житті їй не було так важко підніматися сходами, а вже роздягатися… брр… яка нестерпна праця!

Якби не допомога матері, вона напевно заснула б десь дорогою до ліжка і, звичайно, не роздягаючись.

Саймон теж почував себе змученим. Не кожен день людина засуджує сама себе до смерті. І тим більше не кожен день позбавляється її і укладає шлюб з жінкою, про яку думав і мріяв усі останні дні. Вірніше, останні два тижні з гаком.

Якби не, так би мовити, речові підтвердження того, що сталося у вигляді двох здоровенних синців під очима і синця на підборідді, все, що трапилося, цілком могло здатися дивним сном.

Але це була не менш дивовижна дійсність.

Чи розуміє Дафна, що вона зробила? На що наважилася? Чого позбавила себе? Адже вона не справляє враження легковажної, бездумної дівчини, схильної до безглуздих фантазій та безрозсудних рішень. Така, як вона, нізащо не наважилася б одружитися, не замислюючись про наслідки.

Проте, з іншого боку, остаточне рішення було прийнято нею буквально за одну хвилину і під впливом непередбачених обставин.

Чи це означає, що вона дійсно любить його? Або це просто нерозсудливість?

І чи могла б вона, якщо справжнього кохання немає, пожертвувати своєю мрією про справжню сім'ю? Мрії про ту, яка була б хоч трішки на схожа на сім’ю, у якій вона народилася і жила всі роки.

Але що, якщо вона вчинила так виключно через почуття провини? Адже його загибель на дуелі — а так би воно й сталося, бо стріляти б він не став, — його смерть лягла б, як вона сама вважає, тяжким гріхом на її душу, і жити з такою тяжкістю вона не хотіла і не могла.

Чорт, але як вона йому таки подобається, ця дівчина! Подібних їй він ще ніколи не зустрічав. І не зустріне. І він не зміг би спокійно жити на цьому світі, знаючи, що вона нещасна або, не дай Боже, взагалі пішла з життя. Мабуть, ті ж почуття відчуває і вона, тому вчинила так, як вчинила.

Але якими