Читати книгу - "Сфера"

питання руба: якщо ти непрозорий, то що ти ховаєш? Попри те, що від деяких громадян і фахівців лунали заперечення щодо такого підходу, мовляв, це порушення закону про недоторканність приватного життя, дехто також доводив, що уряд буквально на всіх рівнях завжди потребував виконувати деякі функції за зачиненими дверима із міркувань безпеки та ефективності, але рушійна сила процесу розтрощила всі такі аргументи, і рух у напрямку прозорості тривав. Якщо ти не дієш за білого дня, то що робиш поночі?

Весь час відбувалися дивні речі, що скидалися на ідеальну справедливість: щойно хтось починав кричати про буцімто монополію «Сфери» чи незаконну монетизацію персональних даних своїх користувачів або вигадував якісь інші параноїдальні та вочевидь фальшиві обвинувачення, вже невдовзі з’ясовувалося, що така особа — злочинець або збоченець найвищого порядку. Одного пов’язували з терористичною мережею в Ірані. Інший захоплювався дитячою порнографією. Таких людей показували у новинах — як слідчі виносять з їхніх помешкань комп’ютери, на яких здійснено незліченну кількість страхітливо огидних пошукових запитів і зберігалася маса незаконних і безсоромних матеріалів. І це видавалося цілком логічно. Хто, як не маргінальні покидьки, намагатиметься перешкоджати бездоганному вдосконаленню світу?

За кілька тижнів до непрозорих посадовців громадськість почала ставитися як до парій [25]. Якщо вони не погоджувалися на зйомку, то прозорі з ними не зустрічалися; такі чиновники залишалися поза увагою громадськості. Виборці лише дивувалися, що ж це вони приховують, і їхня доля на виборах вирішувалася заздалегідь. Надалі мало хто ризикне виставити власну кандидатуру, не оголосивши себе прозорим, — і всі вважали, що це одномоментно і назавжди покращить якісь кандидатів. Більше ніколи не з’являтимуться політики, які не звітуватимуть перед виборцями геть в усьому, бо тепер їхні слова та дії записуватимуться і стануть беззаперечними. Зникнуть кулуари, відійдуть у минуле темні оборудки. Буде лише прозорість і світло.

Невідворотною стала прозорість і для «Сфери». Великого розмаху набуло запровадження відкритості в колах офіційних представників, тож усередині компанії та поза її межа-ми чимраз частіше лунали докори, мовляв, а як же «Сфера»? Так, сказав Бейлі широкій громадськості та сфероїдам, нам теж треба випрозоритися. Маємо теж бути відкриті. Так у «Сферу» прийшла прозорість, що ознаменувалася установкою тисячі камер «ВидоЗміни» у кампусі. Найперше їх понапихали у кімнатах відпочинку, кафетеріях і на всіляких майданчиках просто неба. Після того, як Мудреці оцінили потенційні ризики щодо інтелектуальної власності, їх установили в коридорах, у робочих зонах і навіть у лабораторіях. Але без цілковитого покриття залишалися ще сотні вразливих місць, до яких не було доступу, також заборонялося встановлювати камери в туалетах і в приватних кімнатах, але в усьому іншому для очей мільярда з чимось користувачів «Сфери» кампус раптом постав наскрізь прозорим і відкритим, а прихильники «Сфери», віддані компанії і зачаровані її містикою, тепер стояли вже ближче, почувалися частиною відкритого і гостинного світу.

У ланці Мей працювало вісім камер «ВидоЗміни», а за кілька годин їхньої роботи вживу вона разом із рештою співробітників у залі отримали по ще одному монітору, на якому видно їхню сітку і можна було під’єднуватися до будь-якої іншої камери у кампусі. Хочеш — перевір, чи вільний улюблений столик у «Скляному кориті». Хочеш — перевір, чи не переповнений спортивний клуб. Могли подивитися — кікбольний матч грають умільці чи якісь бовдури. Мей із подивом дізналася, яке насправді цікаве життя у кампусі «Сфери» для сторонніх людей. Уже за годинку-другу посипалися привітання від шкільних та університетських друзів, які встигли її вирахувати і тепер могли бачити, як вона працює. Її фізрук у середній школі, який колись вважав, що Мей недостатньо серйозно ставиться до президентської перевірки з фізичної підготовки, здається, тепер був уражений. «Дуже приємно бачити, Мей, як ти багато працюєш!» Хлопець, із яким вона недовго зустрічалася у коледжі, написав: «Ти що, взагалі не підводишся з-за того стола?»

Тому почала ретельніше добирати одяг на роботу. Більше зважала на те, як і де почухатися або як висякатися, і чи справді це необхідно. Але це були корисні думки — правильне калібрування. Усвідомлення, що її видно всім, що «Сфера» за ніч стала найпопулярнішим місцем, за яким найбільше спостерігають у світі, чудово переконувало Мей, як радикально змінилося її життя. Три місяці тому вона працювала у комунальній службі рідного міста, про яке ніхто і ніде не чув. Тепер вона спілкується з клієнтами по всій планеті, у її розпорядженні шість моніторів, вона готує нову групу нубів і почувається дуже потрібною, про неї всі високої думки, а інтелект отримує безліч немислимих досі заохочень до розвитку.

За допомогою додатків «Сфери» Мей почувалася спроможною впливати на події у світі, рятувати життя навіть за морями-океанами. Того ранку вона отримала повідомлення від університетської подружки Тані Шварц, яка благала допомогти підтримати ініціативу її брата. У Ґватемалі знову виникло воєнізоване угруповання — відгомін терористичних груп вісімдесятих; його члени нападають на села і захоплюють у заручники жінок. Одній такій, Ані Марії Геррері, вдалося втекти з полону, і вона розповіла про ритуальні зґвалтування, коли дівчата-підлітки стають наложницями, а також — про вбивства непокірних. Таня, подруга Мей, у коледжі не вирізнялася громадською активністю, але тепер казала, що ці звірства просто змусили її діяти, і просила всіх знайомих долучитися до ініціативи з назвою «Ми чуємо тебе, Ано Маріє». «Нехай вона переконається, що має друзів у всьому світі, які не змиряться з таким свавіллям», йшлося у повідомленні Тані.

Мей подивилася на фото Ани Марії: вона сиділа у побіленій кімнаті на складаному стільці, беземоційно дивилася кудись угору, тримаючи на колінах безіменне дитя. Поруч зі світлиною — кнопка з веселим смайликом і підпис: «Я чую тебе, Ано Маріє», і якщо її натиснути, то ім’я Мей з’явиться у переліку тих, хто підтримує Ану Марію. Мей натиснула. «Також дуже важливо, — написала Таня, — надіслали членам воєнізованого угрупування повідомлення, що ми осуджуємо їхні дії». Під фотографією Ани Марії містилася ще одна, дуже розмита, — крізь густі джунглі у недоладній військовій уніформі продираються кілька чоловіків. Біля кнопки з сумним смайликом напис: «Ми осуджуємо сили безпеки Центральної Ґватемали». Мей на мить завагалася, бо усвідомлювала, який це важливий учинок — виступити проти ґвалтівників та вбивць, — але мусила висловити свою позицію. Тому натиснула. Автовідповідач подякував, зауваживши, що вона двадцять чотири тисячі сімсот двадцять шоста людина, яка надіслала Ані Марії смайлик, і дев’ятнадцять тисяч двісті вісімдесят третя з тих, хто надіслав сумний смайлик воєнізованому угрупованню. Також Таня зауважила, що веселі смайлики пішли безпосередньо на телефон Ани Марії, а надсилати сумні смайлики силам безпеки Центральної Ґватемали взявся Танин брат, але поки що не придумав, як це зробити.

Підтримавши Танину петицію, Мей якусь мить сиділа зосереджена, дуже самоусвідомлена, знаючи, що, можливо, не лише нажила могутніх ворогів у Ґватемалі, але