Читати книгу - "Атарінья"

привезу камені на Короллайре. Те що сталося – судьба.

- Umbar – голос Судді Намо, холодний і байдужий, - Судьба…

Та чути здалеку цокіт копит, і троє вершників зіскакують з коней перед очима Валар, Маяр та Ельдар, і один з них кричить знайомим юнацьким голосом страшні слова про

погибель князя Фінве і зникнення Сильмарилів. І хтось уже підводить для Феанаро коня, а Нерданель роззирається безтямно, але її meldo підхоплює її і садовить перед собою.

Не землею, повітрям мчать чародійські коні Ороме, і лице її коханого є мокрим від сліз.

- Аtarinya, - шепоче він, - Мій аtarinya …

- О, як жаль, милий… Як же жаль…

- Я помщуся… Помщуся… Не покидай мене, vanimelde …

- Я тут, я з тобою… І радість, і смуток, і щастя, і горе – одне на двох…

Мчать коні… Згущується туман…

73

Новий Тіріон – тихе містечко… Новий Тіріон, місто біля гирла ріки Сіріон, що у Белеріанді.

Новий Тіріон, що його ще називають Гаванями Сіріону.

Літня садиба Феанаро, Великого Князя Нолдор, поки що сповнена тиші, але має запалати

вогнями, задзвеніти піснями – Нерданель очікує на приїзд синів.

Двоє вже прибули – Майтімо та Макалауре. З жонами та дітьми. Нині вони гуляють берегом

моря, і рудоволоса княгиня чує дитячий сміх.

- Мій Ясний Вогонь…

Це Феанаро, її Феанаро… Погідний і усміхнений.

- Семеро прибудуть усі, - говорить він, - і ще приїде цей волоцюга Тельперінкваро, котрий пропадає в копальнях Наугрім…

- О, з Гномами потрібно підтримувати союз, - мовить Нерданель з усміхом, - ти ж сам

говорив…

- Говорив… Бо і досі тягнеться війна. О, це зло, воно як бур’ян, посіяти легко, виполоти

важко. Цей Саурон… Нам пощастило розгромити Ангбанд, однак не знешкодити

Чорного Мая.

- Не забувай додати, - сміється Нерданель, - розгромити Ангбанд за допомогою війська

Маяр. Доволі суттєва була допомога.

- О, так, - посміхається і Феанаро, - і хвала Валар за їхні маленькі милості у вигляді

Ітилю та Анари… Сонячне світло тоді спалахнуло якраз вчасно, щоб врятувати

Нолофінве.

- О, твій брат тільки здається холодним і розважливим – як він тоді кинувся на Моргота

з мечем…

- І загинув би, якби орел Манве, Торондор, не вчепився кігтями Чорному в лице…

- І тут Анара вийшла на небо…

- О так, Анара… Ти теж непогано билась тоді, кохана моя…

- І май на увазі – жоден з наших синів за весь цей час не відпочивав у Туманних

Чертогах…

- О, Першому Дому щастить, дуже щастить…

- Однак – загиблі повертаються… Прибули нещодавно Айканаро та Ангарато…

- О, та нещаслива битва в степу… Але Арафінве зрадіє – його сини знову з ним.

- А що там Фіндарато – так і мешкає серед Людей? – цікаво запитує Нерданель.

- Наш великий мудрець, - говорить Феанаро ледь насмішкувато, - вважає, що науки

забагато не буває. І як його терпить Амаріе?

- Я ж терплю – тебе…

- Я ж не живу поміж смертних, кохана…

- Але й не відгородився від них, як Елу Тінгол…

- Йому це мало допомогло, коли його донька втекла з Аданом – пирхає Феанаро.

- Ну, - захищає закоханих Нерданель, - такі злюби хоча ще і не є частими, однак…

Донька Туракано і той юнак з Гітлуму…

- Ця мила пара звела з розуму бідолашного Маегліна, - хмикає Феанаро, - юнаку і так

не щастить. Його мати, Арельде, покинула свого чоловіка-Телеро… Як його там…

Еол… О ця кров Нолфінгів, вони всі холодні, немов снулі риби. І тут хлопцеві надало

нещасливо закохатись. Більше того – мати суперником Адана. Туракано в розпачі –

мені здається він сподівався одружити Маегліна з Ітарільде. А замість того його

донечка виїхала зі своїм… як його… Туором на побережжя, до Фалатрим.

- Де їхній син Еаренділь, - сміється Нерданель, - зустрів свою долю: синдарську

панночку у вигнанні.

- Це вже яке покоління нащадків Тінгола не живе у Менегроті?

- Син Лутіень та Берена Діор… І оця панночка Ельвінг – його донька. Здається, у неї ще

двоє братів.

74

- А у цієї гідної пари є діти? – запитує Феанаро з помірною цікавістю, - цікаво було б на

них поглянути, вони мають успадкувати кров Аданів з обох боків…

- Здається ще нема, коханий… Але я бачила нещодавно Еаренділя – його корабель

заходив до нашої гавані, так ось – вони дуже сподіваються.

А берегом моря поволі йдуть дві пари. Жони-еllet, співуче перемовляються на квенья.

Одна з них – темноволоса Нолде, друга – Синде, чиє сріблясте волосся сяє в світлі зір.

Двоє Ельфів ведуть за руки маленьких хлопчиків-ельфенят. Вони не розмовляють –

просто милуються зорями і