Читати книгу - "Посуха"

— Ага. Я — молодший.

Фок почув у власному голосі сумну нотку. Він рушив геть.

— Ага. Маю надію, цього разу ти вшиваєшся вже назавжди, — нетвердо пішов за ним Дікон. Грубо смикнув за собою пса, і тварина дзявкнула.

— Поки що ні. Обережніше з собакою, — відповів Фок, не стишуючи кроку. Чути було, як Дікон силкується не відставати. Ступав він по нерівній землі повільно й нетвердо.

— Навіть тепер не можеш дати їй спокій? Ти, може, і молодший, але ти такий самий, як і татусь. Огидний.

Фок розвернувся.

З двору чулися два чіткі голоси. Один гучний, другий спокійніший. Дванадцятирічний Аарон, кинувши шкільну торбу на кухонний стіл, підійшов до вікна. Батько стояв, схрестивши руки, і з його обличчя було видно, що він уже ситий по горло, а Мел Дікон тицяв у нього пальцем.

— Пропало шість, — казав Дікон. — Пара овець, четверо ягнят. Кілька саме тих, яких ти минулого тижня оглядав.

— Кажу тобі, приятелю, — зітхнув Ерик Фок, — їх тут немає. Хочеш марнувати час — іди перевіряй, я не проти.

— То це просто збіг, еге ж?

— Думаю, радше натяк, що тобі час полагодити паркан. Якби мені потрібні були твої вівці, я б їх купив. Тільки кому вони такі здалися.

— Нормальні в мене вівці. Але навіщо купувати, як мо’на вкрасти? Правда ж? — мовив Дікон, підвищуючи голос. — Тобі не вперше цупити у мене.

Ерик Фок хвилю дивився на нього, а потім похитав головою, не вірячи власним вухам.

— Час тобі забиратися, Меле, — хотів був уже відвернутися він, коли Дікон грубо схопив його за плече.

— Зна’ш, вона дзвонила з Сиднея сказати, що не повернеться. Щасливий? Почуваєшся благодійником, еге ж? Умовив її здриснути?

— Я твою жіночку ні на що не умовляв, — сказав Ерик, скидаючи Мелову руку. — Як на мене, ти й сам з цим чудово впорався з твоїми вічними пиятиками й кулаками, приятелю. Дивно, що вона ще стільки витримала.

— Ага, ну ти у нас просто лицар у лискучих обладунках. Завжди готовий підставити жилетку, щоб вона мала куди поплакатися, а ти б тим часом лив їй отруту у вуха? Схилив її втекти, а заодно схилив до тебе в ліжко стрибнути, га?

Брови Ерика Фока полізли вгору. Він розреготався, щиро здивований.

— Меле, не хвилюйся, я не взував твою жіночку.

— Брехня.

— Ні, приятелю, це зовсім не брехня. Це правда. О’кей, вона справді заходила випити чашку чаю і поплакатися, коли вже не могла терпіти. Хотіла відпочити від тебе. Але це і все. Вона була мила, але — не ображайся — пиячила майже так само, як і ти. Може, якби ти більше дбав про свій дім — про овець, про власну дружину, вони б від тебе не розбігалися до біса. Якщо чесно, я не маю часу ні на тебе, ні на твою жіночку, — похитав головою Ерик Фок. — Я більше хвилююся за твою доньку.

Кулак Мела Дікона вилетів, як пес із псарні, й поцілив рівно над лівим оком. Заточившись, Ерик упав навзнак, гучно приклавшись черепом об землю.

Аарон з криком вибіг надвір і схилився над батьком, який затуманеним поглядом дивився в небо. З розбитої голови цебеніла кров. Почувши, як Дікон регоче, Аарон стрибнув на нього, врізавшись у груди. Дікон був змушений на крок відступити, але такий кремезний чоловік легко встояв на ногах. За мить Дікон уже схопив Аарона вище ліктя залізною хваткою, аж прищемив шкіру, а тоді, викрутивши йому руку, підтягнув хлопця ближче до себе.

— Слухай сюди. Коли твій старий нарешті зможе встати, перекажи йому, що це ще квіточки порівняно з тим, що я зроблю, якщо хтось із вас полізе до того, що належить мені.

Штовхнувши Аарона на землю, він розвернувся й широким кроком пішов через двір, насвистуючи крізь зуби.

— Зна’ш, а він мене благав, — сказав Дікон. — Твій татусь. Після того, що ти зробив з Еллі. Припхався до мене. Навіть не намагався переконати, що ти цього не робив. Що не міг цьо’о зробити. І близько. Просто хтів, щоб я сказав усім у місті відчепитися, поки поліція не розбереться. Та в сраці я ’го мав.

Глибоко вдихнувши, Фок примусив себе розвернутися й рушити геть.

— Ти сам знав, так? — полетіли йому навздогін Діконові слова. — Він думав на тебе. Твій рідний татусь. Звісно, ти знав. Жахливо, мабуть, коли рідний батько такої низької про тебе думки.

Фок завмер. Слів уже майже неможливо було розрізнити. «Не зупиняйся», — наказав він собі, але натомість озирнувся. Кутики Діконових вуст загнулися вгору.

— Що таке? — гукнув Дікон. — Ті’ки не кажи, що він купився на ту бридню, яку ви зліпили разом з малим Гедлером. Хай яким блазнем і боягузом був твій татусь, але він був недурний. Тобі взагалі вдалося з ним помиритися? Чи він до самої смерті думав на тебе?

Фок не відповів.

— Я так і гадав, — вишкірився Дікон.

Ні, кортіло закричати Фоку, вони так і не помирилися. Він зробив до старого великий крок, але потім фізичним зусиллям змусив себе розвернутися й піти геть. Крок по кроку, петляючи між давно забутих надгробків. Йому в спину реготав Мел Дікон, стоячи обома ногами на могилі власної доньки.

Розділ двадцять дев'ятий

Далеко в полі гримнув постріл і полетів луною, збурюючи гаряче повітря. Не встигла запасти тиша, як бахнув наступний. Фок завмер перед входом на ферму Гретчен, і рука його застигла на півдорозі, так і не захряснувши дверцят машини.

В уяві зринув вимитий коридор у Гедлерів, килим у плямах. Фок уявив біляву жінку, яка лежить, спливаючи кров’ю, у траві, тільки цього разу то не Карен, а Гретчен.

Прогримів ще один постріл, і Фок помчав через поле в тому напрямку. Біг на звук, але той розкочувався по твердій землі, заважаючи зорієнтуватися. Фок божевільним поглядом обдивлявся обрій, від сліпучого сонця сльозилися очі, куди не глянь — нічого не видно.

Нарешті він побачив її: шорти кольору хакі й жовта сорочка майже зливалися з випаленими сонцем полями. Фок став як стій, відчувши полегшення, на зміну якому прийшло зніяковіння. Озирнувшись, Гретчен якусь мить дивилася на нього, а потім, закинувши рушницю на плече, помахала йому. Фок тільки й сподівався, що вона не бачила, як він біг. Вона рушила полем до нього.

— Гей, а ти швидко приїхав, — гукнула вона. На шиї в неї висіли рожеві навушники.

— Маю надію, ти не проти, —