Читати книгу - "Невситимі, Анна Мавченко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Гадаю, на сьогодні досить, – втомлено позіхнула вовчиця.
- Невже ми не відвідаємо жодного храму? – здивувалася я. - Твій брат говорив, у вас тут багато богів. Цікаво було б побачити бодай чиєсь святилище.
- Богів? – якось дивно скривилася дівчина, наче моє питання було їй неприємне, хоча я нічого особливого не запитала. - Мій брат справді таке говорив?
Сумнів у голосі співрозмовниці мене насторожив, одначе я впевнено кивнула.
- Так.
Адже ж говорив, пам'ятаю.
- Ну гаразд, ми можемо заїхати дорогою в одне місце.
Оновлення 03.09.
«Одним місцем» виявився величезний височенний темно-сірий храм із чотирма порталами – входами до різних відділів споруди. Понад десять тонких гладких веж, чиї конусні дахи плавно переходили в гострі шпилі, з'єднувалися між собою, утворюючи єдино-цілісну будівлю. Центральна вежа правила за дзвіницю і була найбільшою серед усіх інших, її відкрита верхівка продувалася з різних сторін вітром. Натомість решта були абсолютно закритими й майже не мали вікон – лише голий суворий камінь. Через це святилище здавалося майже неприступним, навіть злегка грізним.
Чималих розмірів недоглянуте подвір’я відгороджував високий кований паркан з прочиненими ворітьми, на яких управний майстер викував колись золотий меч на фоні вже тьмяного сонця.
- Символ Ґаурона – верховного бога, – ліниво пояснила Ейра.
В її голосі не відчувалося й крихти поваги чи побожності – лише недбала байдужість, що здалася мені дикістю. Мефесці, обравши за покровителів духів, ставилися до них із глибоким пієтетом, щомісяця підносили дари та співали молитовні пісні. Вони справді вірили в ті священні легенди, котрі вигадали їх далекі предки. Великий світ же, схоже, має власне уявлення про віру – відмінне, на жаль, від мого. Або ж я роблю поспішні висновки.
"Тоді чому це місце таке занедбане?" – ворухнувся в мені занепокоєний внутрішній голос.
З-поміж усіх чотирьох порталів відчиненим виявився лише один бічний – правий. Він привів нас до просторої, втім не сильно великої зали, залитої майже суцільною темрявою. Лише кілька поодиноких свічок скупо освічували простір довкола високого кам'яного постаменту, схожого на образ чоловіка, далеко попереду й дозволяли з важкістю розгледіти дорогу до нього.
Місце здавалося покинутим. Густий шар пилюки лежав не лише на поверхнях меблів чи підлозі, а й відчувався в повітрі, осадом залишаючись на язику, через що в роті виникав смак сухості та пирхота.
- Я тебе на вулиці зачекаю, – Ейра затулила рота долонею, опісля попрямувала до виходу, а разом із нею й Лідія.
Я ж невпевнено посунула далі, здивовано вдивляючись у кожний видимий сантиметр. Мене шокував стан цього місця. Здавалося, я потрапила не до храму верховного бога, а в давно покинуте людиною й занедбане часом місце. Місце, яке насправді лякало й навіть у мені не пробуджувало жодного захоплення чи богобоязливості.
- Я можу вам чимось допомогти? – почувся хриплий старечий голос звідкись зі сторони.
Перевела напружений погляд і ледве вгледіла худу статуру старого чоловіка, чия сива борода ледь не сягала підлоги. Він зробив іще крок уперед, якраз опинившись у світлі однієї свічки. Тепер я змогла розгледіти його краще. Густі білі брови ховали під собою складки зморщеної загорілої шкіри, між яких згубилися дрібні темні очі. Колись золота ряса зараз стала тьмяною, набула кольору необробленого бурштину. В руках незнайомець тримав важку розгорнуту книгу з вигорілими сторінками, а на мене дивився зі здивованою настороженістю.
- Добридень! – привіталася я трохи з запізненням.
- Якщо ви тут з метою вигнати мене, попереджаю: я приватизував це місце, отже воно фактично є моїм домом…
- Ні, що ви, – спохватилась, - я прийшла з цікавості. Вперше в Белваторі і взагалі у великому світі, тож хотіла дізнатися, в кого вірять місцеві мешканці.
- В демонів, – з досадою зморщився стариган, - наше суспільство давно втратило віру в богів. Самі бачите. Не той час. «Не модно» стало.
- Але ж… – я розгубилася й зовсім тихо промовила: - це не нормально. Навіть дико.
Дід стиха розсміявся. І сміх його, сповнений гіркого відчаю, втім був теплим, наче перше проміння сонця опісля похмурої зливи. Мабуть, це єдине, що рятувало це місце від атмосфери потойбіччя.
- Ви мене втішили, – пояснив чоловік, додавши: - приємно знати, що не всі душі згублені.
- Невже люди справді не ходять до храму? – мені до останнього не хотілося в це вірити. Я не кажу, що релігія – річ обов'язкова. Ні, це винятково справа особиста. Проте, коли ціле суспільство відмовляється від неї, а разом із тим і від низки обмежень, котрі необхідні для підтримування рівноваги й порядку серед живих істот, це грозить перерости у справжній хаос, породжений вседозволеністю і відсутністю страху перед чимось незвіданим. Якщо додати сюди ще й поклоніння демонам... Страшно й уявити, яким цей світ стане через кілька років!
- Ходять, проте одиниці. Нас настільки мало, що вже понад п’ять років храм не має жодного прибутку. Тому поступово та впевнено занепадає.
- Це справді жахливо. В мене просто немає слів.
- Анно, ти там довго? – почувся нетерпеливий окрик Лідії. - Ми вже хочемо вирушати.
- Схоже, мені пора.
- Щасти тобі, дитино! – побажав на прощання з добротою дідусь. - Дякую, що завітала. І бережи своє серце від брудної темряви.
- Гарного вам вечора! – кинула з натягнутою посмішкою й поквапилася до виходу.
Мене бентежили найрізноманітніші почуття і думки, а в серці засіла неясна тривога. Світ без духовно-моральних законів – приречений. Бо саме ця складова людського існування слугує кордоном дозволеного й забороненого; є тим, що стримує смертних у їх пориваннях зчинити щось безумне й антигуманне.
Смертним не обов'язково вірити в богів чи інших безсмертних сутностей. Можна вірити в принципи й ідеали, одначе лише ті, які відповідають нормам моралі та правильності, хоча правильність – теж поняття відносне. Проте воно завжди стосується одного – не шкодити невинним. Кожна жива істота має право вибору і право на те життя, яке відповідає її непересічним потребам. Саме такі дії вважаються правильними, саме такі межі дозволяють людині залишатися людиною.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Невситимі, Анна Мавченко», після закриття браузера.